Читати книгу - "Озброєні, Террі Пратчетт"

— Я знав хлопчину, який грав так само, — із розумінням промовив Дуболом.

— О ні. Пан Тарпаніш — вправний гравець. Проблема саме в цьому.

Дуболом знову подивився на захисний шолом алхіміка.

— Слонова кістка, як бачите.

— Ага, — сказав Дуболом, — у вас тут є слони?

— Слонова кістка без слонів. Трансмутація слонової кістки. Чудова бізнес-ідея!

— Я думав, ви працюєте над золотом.

— І над ним також. Звичайно, ви, люди, знаєте про золото все, — сказав Сендівоґ.

— Авжеж, — заявив Дуболом, розмірковуючи над фразою «ви, люди».

— Золото, — задумливо сказав Сендівоґ, — з ним все не так просто, як здавалося.

— І як давно ви над ним б’єтеся?

— Триста років.

— Досить довго.

— А ось над слоновою кісткою довелося побитися лише тиждень — лишень подивіться, як гарно вийшло! — швидко сказав алхімік. — Звичайно, за винятком окремих побічних ефектів, які ми, без сумніву, незабаром зможемо усунути.

Він штовхнув двері, і вони враз відчинилися.

Перед ними було велике приміщення, занадто добре обладнане звичайними погано провітрюваними печами, булькотливими тиглями і одним опудалом алігатора.

У банках щось плавало. У повітрі відчувався запах обмеженої тривалості життя.

Однак багато обладнання перенесли, щоб звільнити місце для більярдного столу. Пів десятка алхіміків стояли навколо нього, явно готові тікати будь-якої миті.

— Уже втретє цього тижня, — похмуро сказав Сендівоґ, — він кивнув погляд на фігуру, що нахилилася над столом із києм у руках.

— Кхм, пане Тарпаніше… — почав він.

— Тихіше! Бачиш, гра! — шикнув на нього головний алхімік, пильно дивлячись на білу кулю одним оком (інше око він заплющив для точності вимірювання).

Сендівоґ поглянув на дошку з даними випробування.

— Двадцять один бал, — сказав він. — Дивина та й годі! Можливо, ми все ж знайшли ідеальну пропорцію нітроцелюлози і камфори…

Почувся звук від удару кия об кулю. Куля відкотилася, відскочила від борту стола…

…І прискорилася. І в момент, коли вона вдарила невинне скупчення червоних кульок, з неї повалив білий дим.

Тарпаніш похитав головою.

— Нестабільна, — сказав він. — Всі на підлогу!

Усі у кімнаті пригнулися, за винятком двох вартових, один із яких від народження не знав небезпек, пов’язаних з високим зростом, а другий на кілька хвилин відставав від подій.

Чорна куля випустила стовп полум’я, проскочила перед обличчям Щебня, залишаючи слід у вигляді чорного диму, а потім вилетіла у зачинене вікно. Зелена куля свого розташування не змінила, але несамовито крутилася. Інші кульки носилися туди-сюди, періодично спалахуючи або відскакуючи від стін.

Червона куля потрапила Щебню прямо поміж очей, після чого продемонструвала-круте піке на стіл та забилася в середню лузу, де і вибухнула. Настала тиша, яку порушували хіба що поодинокі покашлювання. Із хмари маслянистого диму з’явився Тарпаніш і, тримаючи кий тремтячою рукою, посунув точку на дошці, яка позначала результат випробування, на одну поділку.

— Один, — сказав він. — Що ж, добре. Повернемося до тиглів. Хто-небудь, замовте новий більярдний стіл…

— Перепрошую, — почав Дуболом, поплескавши його по коліну.

— Хто там?

— Унизу.

Тарпаніш подивився вниз.

— О, ґном?

Дуболом подивився на нього, не виражаючи жодного почуття.

— А ти в нас гігант?

— Я? Звичайно, ні!

— Ну тоді логіка підказує, що я ґном, певно, так. А позаду мене троль, — спокійно продовжив Дуболом. Щебінь випнувся так, наче йому скомандували «Струнко!».

— Ми прийшли спитати, чи хтось із вас може прочитати, що написано на цьому папірці? — сказав Дуболом.

— Ага, — слушно зауважив Щебінь.

Тарпаніш подивився на папірець.

— О, ну, так, — сказав він, — дещо з колекції старого Леонарда. І що?

— Леонарда? — перепитав Дуболом. Він поглянув на Щебня. — Запиши, — скомандував він.

— Леонарда-з-Квірма, — пояснив алхімік.

Дуболом був не менш розгубленим, ніж секунду тому.

— Ніколи про нього не чули? — здивувався Тарпаніш.

— Ну, я б не стверджував протилежного.

— Я думав, що всі чули про Леонарда-з-Квірма. Навіжений. Але й геніальний.

— Він був алхіміком?

«Записуй, записуй», — Щебінь нервово озирався навколо у пошуках шматочка вугілля і зручної стіни.

— Леонард? Ні. Він не належав до гільдії. Чи, краще сказати, належав усім гільдіям одночасно. Він багато чого зробив. Він суміщав, якщо ви розумієте, про що я?

— Ні, сер.

— Трохи малював і трохи працював з механізмами. Старе добре суміщення.

«Хоча б мати молоток і зубило», — не вгамовувався Щебінь.

— Це, — сказав Тарпаніш, — це — формул… ну, нам уже можна про це говорити, це більше не великий секрет… це — формула того, що ми назвали порошком № 1. Сірка, селітра і деревне вугілля. Використовується у феєрверках. Виготовити може будь-який дурень. Дивно лише те, що формула написана задом наперед.

— Здається, це важливо, — прошипів Дуболом Щебню.

— Хоча… Він завжди писав задом наперед, — сказав Тарпаніш. — Дивний був чолов’яга. Але ж геніальний. Ви бачили портрет Мони Оґґ його авторства?

— Ні.

Тарпаніш віддав папірець Щебню, і той почав надзвичайно уважно його вивчати. «Може, прямо на ньому і записати?» — подумав він.

— В який би куток кімнати ти не відійшов, її зуби не дають тобі спокою. Дивовижно. Насправді дехто казав, ці зуби їх переслідували і за межами кімнати, аж до самого дому.

— Я гадаю, нам потрібно поговорити з паном з Квірма, — сказав Дуболом.

— О, ви можете це зробити. Звичайно, можете, — відповів Тарпаніш. — Але, гадаю, він вас не почує. Він зник кілька років тому.

«…А коли я знайду, чим і на чому записати, залишиться лише знайти того, хто навчить мене писати…»

— Зник? Як? — дивувався Дуболом.

— Наша версія така, — пояснив Тарпаніш, нахилившись ближче, — він знайшов спосіб зробити себе невидимим.

— А чому ви так вирішили?

— Тому що, — змовницьки прошепотів Тарпаніш, — з того часу його ніхто не бачив.

— Гм, — замислився Дуболом. — Я далеко не видатний мислитель і не детектив, але… може, він просто кудись виїхав, і саме тому ви його не бачите?

— Ні, старий Леонард не міг так вчинити. Він не міг просто загубитися. Він саме зник.

— Ох.

— Він був трохи… незібраний, якщо ви розумієте, про що я. Занадто багато мізків у голові. Ха, пам’ятаю, колись у нього виникла ідея виробляти блискавки з лимонів! Гей, Сегдівоґу, пам’ятаєш Леопарда та його блискавичні лимони?

Сегдівоґ покрутив пальцем біля скроні.

— О, геніально! «Вставляєш у лимон мідні та цинкові пруги і — вуаля! — маєш ручну блискавку». Ідіот!

— Та ні, не ідіот, — сказав Тарпаніш, піднімаючи більярдну кулю, яка дивом уникла детонації. — Гострий розум. Такий гострий, що, як казала моя бабуся, сам міг порізатися. Блискавичні лимони! Який у цьому сенс? Так само безглуздо, як і його механізм імітування «голосу вищої істоти». Я тоді його спитав: «Леонарде, а навіщо тоді чаклуни? Для всього цього є