Читати книгу - "№1"

клаустрофобія і приглядання, а потім — гарчання, невдоволення, ліквідація незручностей, а ними є люди. Іруся мала змогу бачити, як нібито однодумці морально знищують один одного, втоптують, намагаючись лишитися людьми. Хижацтво базується на нюхові. Хижак не бачить жертви, а чує нюхом. Вагон був мензуркою, в якій перемішалися екстракти всіх людських страхів — а передовсім страху перед невідомістю. Верхівки крон, електричні стовпи і дроти, глухе степове безпросвіття час від часу проскакували у вузькому віконечку, від цієї одноманітності коливальних рухів і стуків починало нудити, епітелій висихав, щелепи не дружили між собою, і твоя людяність полягала в твоїй відсутності. Найбільше, що ти міг би зробити для решти нещасних, — щоби тебе тут не було, щоби твоє стійло не займало чийогось простору, щоби лікті не торкалися, погляди не перетиналися, запахи не вступали в дифузію. Але це було неможливо. Тому всі всіх нервували, всі всім заважали, всі всіх витісняли, всі всіх підозрювали. В тому, що комусь могло бути зручніше чи терпиміше. Алерґени отримали безперешкодний доступ до своїх алерґіків. Тваринні начала тріумфували. Чекання кінця подорожі було єдиним рецептом не збожеволіти. Пасивність була єдино правильною моделлю поведінки у цьому тераріумі хижаків.

Надійшла черга заплатити за проїзд. Автобус теж хотів жити. Іруся якось протиснулася до кондукторки і простягнула гроші. Зайнята висмикуванням поли плаща з-під когось габаритнішого, Іруся не помітила, що її наскрізь просвердлює пильний погляд кондукторки. Їхні очі знайшли одна одну.

— Візьміть, візьміть за проїзд.

Цілком незнайома жінка. Майже ровесниця. Трохи запущена шкіра, не дуже доглянута. Звичайна собі жінка.

— Ви мене не впізнаєте? — спроквола запитала кондукторка.

— Вас? Не знаю…. А ми знайомі?

— Не впізнаєте…

— Перепрошую…

— Не треба платити.

— Як не треба? Ось гроші.

— Не треба платити. Їдьте так.

— Як так?

Кондукторка попросила нагнутися ближче. На вуш­ко сказала:

— Справді мене не пам’ятаєте?

— Справді...

— Ми були з вами в транзитній тюрмі. І ви мені дали свою пайку хліба. Я сиділа під стіною зразу коло вас. В мене була температура, я була голодна. І ви віддали мені свою пайку хліба. Минуло більше 10 років, а я досі це пам’ятаю. І я вас сьогодні впізнала. Їдьте так. Не треба грошей.

Того вечора Іруся не приймала ванни.

Мене ж воно наздоганяє частіше, ніж мені цього хотілось би. Павло вчинив самогубство. 50-кратна доза барбітуратів. Безболісно і відносно надійно, не треба нічого різати, нікуди стрибати. Знайшовши радість у помиранні від ВІЛ-інфекції, він повівся алогічно. Повнота життя під девізом «кожен день — як останній» мала би переважити поразку. Чи, можливо, він і цю дію трактував як прояв сили й мужності?

В університеті один студент не дружив із головою, мав форму шизофренії. Розумнішої, емпатійнішої людини я на той час не зустрічав. Він сам себе вивчав з ненаситністю очманілого лаборанта, якому підвернулася унікальна мишка. Інколи здавалося, що він сам собі влаштовує певні випробування і спостерігає збоку, чи його друге «я» впорається з бар’єром. Раз на раз не припадало, але перебування в орбіті Сашка означало щоденні відкриття людського потенціалу. Девіація вкрай потрібна для того, аби люди не втрачали пильності й не перетворювалися на ліниву ґаляретку.

Він до забуття закохувався, так само стрімко розкохувався, страждаючи від невзаємності, і все це — упродовж двох днів, які згодом дарували цілі сторінки любовної лірики, написані запоєм. Його переслідувала манія переслідування, він інколи ходив під уявним прицілом уявного кілера, а інколи й сам переслідував когось, нав’язуючи бесіди про сенс життя, не позбавлені сенсу. Сашко безпардонно заражав своєю уявою і спостережливістю, яким можна було би позаздрити. Він звертав увагу на кожен новий аксесуар, який бачив, запам’ятовував предмети по тому, в яких конкретних ситуаціях вони фігурували.

Одного вечора його голос пролунав у моїй слухавці:

— Спиш?

— Та нє.

— І я не сплю.

— Ти де?

— В себе вдома.

— В Рівному?

— Так. Значить, чого я дзвоню… Що ти хочеш, щоб я тобі лишив?

Можна було далі не продовжувати. Я наперед знав, про що піде мова. Це був третій його такий дзвінок. Після питання «що ти хочеш, щоб я тобі лишив?» піде розповідь про те, що перед ним на столі лежать 20 пігулок і що він вирішив піти з життя. Але просто так він не може піти, тому що він людинолюб і альтруїст, тому хоче бодай якусь користь принести після себе. Кожного разу я відповідав по-різному.

— Залиш мені светр, той із червоними повздовжніми смугами, він мені завжди подобався, а в нас приблизно однаковий розмір.

— Залиш мені диктофон, він уже тобі не знадобиться, а я ще до цифрового диктофона не доробився.

— Залиш мені музичний центр, бо це рідкість — музичний центр, в якому, крім касетного і CD-блоку, зверху є ще й програвач на платівки, а в мами на стриху є ціла купа старих платівок, які нема на чім слухати…

Кожного разу Сашко мав лишити мені щось інше. Я старався вибирати щось більш або менш цінне, аби він розумів усю важливість розмови. Це був такий прийом. Ні один істинний самогубець, який поважає себе, не буде напрошуватися з подібними дзвінками. Він просто робить, як Павло, — усвідомлений вчинок. Проявляє свою силу волі, акт переваги над життям. Про светр чи диктофон уже ніхто не думає.

Піти з життя — священне право кожного, кого, зачинаючи, не питали, чи давати йому життя. А нікого не питали. Життя для кожного з нас — данність, яка не передбачала власної участі.

— Це моє життя! — такий вислів переважно є висловом сильних, сумлінних людей, здатних брати штурвал до своїх рук.

То чому ніхто не має права сказати «це моя смерть»? Чому життя — безцінний подарунок, а смерть — найбільший гріх? Чому люди можуть поволі вбивати себе алкоголем, тютюном, наркотою, ГМО, чіпсами, солоним, жирним — і при цьому засуджують одномоментну дію, до якої людина підійшла з набагато глибшим усвідомленням, ніж інші в супермаркеті підходять до стелажа з продуктами, які їх убивають?

Життя ліберальне. Воно передбачає сотні й тисячі чому, між якими хитрожопа людина маневрує, придумуючи під свої слабкості цілі релігії, течії, квазіфілософські вчення, мета яких — догодити хитрожопій. Сенси втрачають зміст, змісти підмінюються вимислом, вимисел ксериться на сотні інших домислів, домисли змішуються в один клубок із правдами, а правд багато, у кожного своя правда, і кожна правда підтасовується під категоричність, а категоричність вицвітає на