Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Життя і мета собаки 📚 - Українською

Читати книгу - "Життя і мета собаки"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Життя і мета собаки" автора Брюс Кемерон. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 28 29 30 ... 73
Перейти на сторінку:
стоячи за спиною брата.

— А ти сам свого брата підштовхнув! — крикнула Челсі.

— І що?

— А я б тебе все одно догнав, — сказав Ітан.

— Хто вважає, що Тодд має рацію, крикніть «так»! — вигукнув Біллі.

Тодд і його брат закричали:

— Так!

— Хто вважає, що виграв не Тодд, а Ітан, крикніть «ні»!

— Ні! — закричали всі інші діти. Мене так приголомшив цей крик, що я аж паличку впустив.

Тодд зробив крок уперед і спробував ударити Ітана, але мій хлопчик вивернувся і схопив кривдника за руку. Обидва впали на землю.

— Давай-давай! — закричав Біллі.

Я зібрався кинутися на захист Ітана, але Челсі схопила мене за нашийник.

— Ні, Бейлі. Сидіти.

Хлопці качалися по землі, переплетені в тугий злий вузол. Я виривався, намагався вискочити з нашийника, але Челсі тримала мене міцно. Я з досади загавкав.

Невдовзі Ітан уже сидів на грудях Тодда. Обидва важко дихали.

— Здаєшся? — спитав Ітан.

Тодд відвів очі, замружився. Від нього однаково сильно віяло приниженням і ненавистю. Зрештою він кивнув. Хлопці обережно встали, обтрушуючи штани від землі.

Я відчув, як у Дрейкові вибухає гнів — і тут же він вискочив наперед і штурхонув Ітана обома руками. Мій хлопчик похитнувся, але не впав.

— Ану ж бо, Ітане, ану… — процідив Дрейк.

Запала довга тиша. Ітан дивився на старшого хлопця, і тут наперед вийшов Біллі.

— Ні, — сказав він.

— Ні, — сказала Челсі.

— Ні, — сказали ще якісь діти. — Ні.

Дрейк якось дивно подивився на нас, а потім плюнув на землю і взяв свій карт. Не сказавши ні слова, брати пішли геть.

— Ну як, показали ми всім, правда, Бейлі? — сказав мені Ітан. Усі знову занесли свої візочки нагору й з’їхали вниз, і так робили цілий день. Ітан дав Челсі покататися на своєму карті, бо в її міні-автомобіля відвалилося колесо, а я щоразу сидів у неї за спиною.

Потім за вечерею Ітан був дуже збуджений і щось швидко розповідав Мамі й Татові, ті слухали та всміхалися. Хлопчик засинав довго, а коли нарешті поринув в обійми Морфея, то так крутився, що мені довелося злізти з ліжка й вмоститися на підлозі. Отже, я ще не зовсім спав, коли внизу пролунав гучний дзенькіт.

— Що це було? — спитав у мене хлопчик, сівши в ліжку. Він стрибнув на підлогу. У коридорі ввімкнулося світло.

— Ітане, не виходь із кімнати, — сказав йому Тато. Він був напружений, сердитий, наляканий. — Бейлі, іди сюди.

Я слухняно спустився, а Тато, обережно рухаючись, увімкнув світло.

— Хто тут? — голосно спитав він.

Вітер гойдав штори у тому вікні, яке зазвичай не відчинялося.

— Босими ногами сюди не ходіть! — крикнув Тато.

— Що там таке? — спитала Мама.

— Хтось кинув камінь у вікно. Не підходь, Бейлі.

Я відчув, що Тато стурбований, і принюхався до кімнати та скла. На підлозі лежав камінь, до якого прилипли маленькі скалки розбитої шибки. Щойно я приклав до нього ніс, як розпізнав запах.

Тодд.

Розділ 13

Минув рік чи щось таке, настала весна. Кіт Димок захворів. Він лежав, стогнав і не заперечував, коли я приставив свого носа до його мордочки, щоб дізнатися, чому він так поводиться. Мама дуже розхвилювалася і взяла Димка кататися на машині. Коли Мама повернулася, вона була сумна. Мабуть, із котом у машині нецікаво.

За тиждень чи трохи більше Димок помер. Після вечері вся сім’я пішла на заднє подвір’я, де Ітан вирив велику яму. Вони загорнули кота у ковдру, поклали його в ту яму й засипали землею. Хлопчик забив на поверхні дощечку на паличці, після чого вони з Мамою трохи поплакали. Я їх обох обнюхав і пригорнувся до них, щоб вони відчули, що сумувати нема чого, адже я живий-здоровий, а ще я насправді значно кращий друг, ніж був Димок.

Наступного дня Мама і хлопчик поїхали в школу, а я пішов надвір і відкопав Димка, гадаючи, що не могли ж вони отак просто закопати цілком свіжого мертвого кота.

Того літа ми зовсім не їздили на Ферму. Ітан і деякі його друзі з району щоранку вставали й ходили до будинків косити траву гучними машинами. Хлопчик брав мене із собою, але завжди прив’язував до дерева. Я любив запах свіжоскошеної трави, але саме косіння було геть не цікавим — і щось мені підказувало, що саме через цю діяльність Ітана ми й не їдемо на Ферму. Дідусь і Бабуся погостювали в нас тиждень, але це й близько не було так весело, особливо коли Тато й Дідусь обмінювались якимись грубими словами на задньому подвір’ї, чистячи кукурудзяні качани. Я відчував у них обох гнів і думав, чи тому вони сердяться, що це листя неїстівне, — я сам його понюхав, скуштував і позначив. Після цього дня Тато й Дідусь незручно почувалися в присутності один одного.

Коли школа почалася знову, змінилося кілька речей. Хлопчик після повернення додому більше не ходив до Челсі — власне, він узагалі приходив додому останнім. Від нього пахло землею, травою і потом, коли він вискакував з машини, що випускала його на вулиці. Іноді ввечері ми їздили дивитися на таке, що, як я дізнався, звалося футболом[3]. Я сидів на повідці в кінці довгого двору, а поряд Мама й інші люди щось вигукували й репетували без жодної на те причини. Хлопці боролися, кидали одне в одного м’яч й іноді підбігали ближче до мене або гралися з другого кінця великого двору.

Часом я в гурті чув запах Ітана. Трохи це досадно було — сидіти й не мати можливості піти й покращити гру, адже я вдома навчився брати м’яч у зуби. Одного разу я забавлявся з хлопчиком і схопив м’яч занадто сильно — той почав здуватися, врешті, зсівся, сплющився й став десь такий, як фліп. Після того Ітан мені більше не давав гризти футбольні м’ячі, але дозволяв ними гратися, якщо я поводився обережно. Мама цього не знала й міцно тримала мене за повідок, а от якби вона мене випустила, я взяв би м’яч, і хлопцям було б значно цікавіше ганятися за мною, ніж одне за одним, адже я бігаю швидше за них.

Згодом цуценя Челсі, Принцеса, підросло, і ми стали добрими друзями після того, як я показав, як правильно

1 ... 28 29 30 ... 73
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Життя і мета собаки», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Життя і мета собаки"