Читати книгу - "Щоденники Ієрихар. Ваза"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Спробувати відтворити заповітну формулу ще раз — спокійно, послідовно, крок за кроком. Я спробував знову перетворитися — тепер в емліона.
Формула, звичайно, була складною, включала в себе й найвищу математику, і надорганічний та органічний синтез, зашифрований також у формули й рівняння, і те, що в нас називають великою космічною науковою магією, і, нарешті, з’єднувальний ланцюжок, своєрідну суміш надчутливих вибухових речовин, до яких додавалися поетичні й філософські сентенції. Присутність останніх у формулі відтворення чи повернення (називали, як кому більше подобалося) у мене, відверто кажучи, викликала подив, але Вчитель пояснив, що саме вони чомусь і були тією ланкою, яка, власне, й зробила цю формулу Великою Всемогутньою Формулою повернення. Вчений, здається, його звали Портданніор Мартвердуревс, який здогадався, чого не вистачає Формулі, аби вона запрацювала, отримав Найвищу Міжгалактичну Відзнаку імені Оргема Великого.
Я відтворював формулу і раптом, десь вже у другій половині, на місці, де хімія поєднувалася з одним із елементів Великої космічної магії, збагнув, що не можу пригадати, як з’єднується одна з органічних сполук із математичним записом магічної трансцендентальної речовини. Тієї, яка повинна була започатковувати, розпочинати наступну уявну реакцію, важливу для продовження ланцюжка реакцій — невидимих, але таких, що існували у надвищій реальності. Обриси тих цифр у якомусь там ступені в поєднанні зі знаками ніби й поставали, і в той же час розпливалися.
«Що ж це таке?» — спитав я себе.
Відповіді не було. Ще кілька зусиль, кілька спроб, кілька комбінацій переставляння цифр і знаків (у земному, звісно, сприйнятті, бо по-нашому це називається інакше)... І я зрозумів, що пригадати не можу, що десь-таки помилився, щось забув. Але чому? Адже це неможливо. Пам’ять у мене абсолютно досконала і виключає випадання будь-якої ланки минулої набутої інформації. Тоді чому?
«Тоді чому?» — повторив я подумки.
Утім, подумки я й міг лише повторити. Ні по-земному, ні нечутними для людського вуха звуками емліонської мови я промовляти не міг.
Відповіді знову ж таки не отримав. І раптом я виразно почув голос Учителя Омірянамаса: «Правило застосування формули повернення дев’яте, передостаннє: під час тимчасового перебування в іншій оболонці категорично забороняються дії, які можуть спричинити психосоматичні реакції у вашому справжньому тілі, що в той момент перебуватиме у надвищій незримій субстанції». Дії? Якої дії?..
Але ж я не порушив цього правила. Ніякої дії я не вчинив, нічого не зробив, що б спричинило психосоматичну реакцію. Гарячково прокрутив час — від мого перетворення у вазу до того, як я став пригадувати формулу повернення. І тут мене накрило гарячою хвилею, я навіть відчув, як ледь-ледь почав плавитися кришталь.
Я наказав зупинитися цьому процесу. І тут же зрозумів: так, я порушив дев’яте правило. Порушив, коли наказував Лисому забути думку чи думки, які могли в нього з’явитися. Коли стирав їх у його мозку. Тоді я врятував собі життя, тоді я боявся, що вони звернуть увагу на те, що на столі не одна, а дві однакові, геть однаковісінькі вази, що це викличе підозру. Я злякався, хоча вони не знали, що я можу перетворюватися в інші тіла, інші предмети, вони взагалі вважали мене людиною, шпигуном фірми-конкурента. Виходить, мені властиве те, що є одним з визначальних факторів існування людини — інстинкт самозбереження. Я, отже, надто глибоко занурився у перетворення в людину, в ту істоту, що мала проникнути до фірми (і таки проникла), котра таємно виробляла страхітливу техно-біологічну зброю і торгувала страшними небезпечними для тутешніх мешканців речовинами.
Невже я залишуся вазою? Але ж це неможливо. Який сенс у тому, щоби прилетіти на цю планету, на забуту Творцем окраїну Всесвіту, подолати бінсільйони світлових років, щоби навіки лишитися звичайним, хай і мислячим предметом на столі в одній людській оселі, поруч з неживою, не мислячою, створеною людськими руками справжньою вазою?..
«Невже я залишуся вазою?» — повторив я запитання.
І зрозумів — залишуся. Залишуся — якщо якимось чином не зв’яжуся з коханою Елісмір, зі своїми, які можуть мене-вазу забрати, вивезти звідси, спробувати відтворити мою тілесну сутність як емліона побічною надможливою дією, яка була передбачена в законі перетворення.
Але як зв’язатися з Елісмір?
2
Вони прийшли під вечір, господарі цієї людської оселі. Спочатку я почув здивований наполоханий голос, потім побачив невисоку жінку, за земними мірками, років сорока п’яти-п’ятдесяти. Вона була не надто вродлива, в руках тримала дві наповненої чимось сумки, які при вході до кімнати гепнулися на підлогу. Стала тривожно озирати помешкання. Кинулася до шафи, коли там щось пошукала, обличчя її з тривожного стало здивовано щасливим.
Потім вийшла за двері, і я почув, як вона набирає номер, говорить з кимось по телефону. Каже, що прийшла додому, застала виламані двері, думала, пограбування, але ж ні, нічого не взято, в шафі трохи поперевертали, але, слава Богу, й речі, й гроші на місці, лежало там у кофтині кілька сотень на «чорний день».
— Може, ти маєш рацію, — казала вона. — Щось більше шукали, нащо їм моя дрібнота? Та яке там золото, звідки йому в мене узятися? Один кулон, та й той ношу із собою. Вітін ланцюжок? Та викинула я його, ти ж знаєш, я все викинула, що він не забрав. Може, й дурна, яка вже є... Певне, помилилися адресою. Я теж так подумала...
Потім вона пішла на кухню, мабуть, готувати вечерю. Через якийсь час з’явилася невисока худорлява дівчинка років чотирнадцяти-п’ятнадцяти. Спочатку я теж почув її голосок, високий, здивований:
— Мамо, ти вдома? Нас що, пограбували?
Коли дівчинка зазирнула до кімнати, через кілька хвилин сталося те, що й мало статися. Вона наблизилась до столу і помітила мене. Я бачив, як розплющилися її досить виразні світло-сірі оченята, коли вона стала розглядати другу вазу, точнісінько таку, як та, що стояла поряд. Аж нахилилася, озираючи.
— Мамо, ти купила ще одну вазу? — гукнула здивовано дівчинка. — Навіщо?
Мама постала в дверях за кілька секунд. Дивилася нерозуміюче, у неї знову в погляді, навіть в усій поставі проклюнулася тривога.
— Вазу? Яку вазу?
— А ось цю. Геть така сама. Ти що, комусь подарунок вирішила зробити?
— Подарунок? Ні. Звідки вона взялася? Нічого не розумію.
Мати зайшла до кімнати і спинилася. Я побачив, як розширюються її очі, майже так само, як хвилину чи дві тому, очі доньки. Вона також наблизилася до столу і стала роздивлятися на мене. В її очах виростав і, здавалося, поставав безмежним страх.
— Але
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Щоденники Ієрихар. Ваза», після закриття браузера.