Читати книгу - "Коефіцієнт надійності, Леся Найденко"

— Борщ! — ще раз чую шепотіння Хантера, настільки тихе, наче йому від страху відняло мову. 

— Що там? 

— Його високість найтемніша версія борщу іде сюди! — тріпоче він.

— Що ти несеш?! — шиплю я.

— Це Коваль! — зі справжнім жахом шепоче Хантер, його обличчя миготить у дверному отворі, ніби у дешевому фільмі жахів. 

— Лайно! — мій мозок миттєво підкидає десятки сценаріїв, жоден із яких не закінчується добре.

— Місія закінчилася провалом. Треба тікати! Знайдемо голову іншого дракона. 

— Ні. Не панікуй. Просто тримай його якомога далі звідси, — хапаюся за свою єдину думку. — Будь-якою ціною.

— І як я маю це зробити? — питає Хантер таким голосом, наче я запропонував йому на місці вигадати план врятування Титаніка. 

— Я не знаю, але якщо він зайде сюди, мені кришка. 

— Так і знав, що ти втягнеш мене у неприємності! — прошепотів Хантер і вийшов із зони видимості.

Я видихаю і прикидаю, чи достатньо надійним є сховок за коробкою. "Дракон, прикрий мене, друже", — подумки звертаюся до вішака, на якому ніяково звисає тіло Кісо. Сиджу з його головою на колінах і вслухаюся в розмову за дверима. 

— Хантере? — Коваль промовляє його ім’я так, ніби викликає на допит в інквізицію. — Що ти тут робиш?

Геніальний план Хантера запустити себе під каток на благо місії набирає обертів.

— О, тренере! — радісне здивування звучить так фальшиво, що я мимоволі закочую очі. — Я тут… допомагав фігуристкам. Ну знаєте… давав поради, як краще триматися на льоду.

— Не схоже, що вони потребують твоїх порад.

Хантер зітхає.

— Я це вже й сам зрозумів. Тому… вирішив не втрачати можливості й заодно поговорити з вами. Добре, що все ще тут. Не доведеться їхати до вас додому.

— Зі мною? Про що?

Хантер тримає паузу, очікуючи, поки його порожня голова наповниться ідеями. Під час цієї тиші я встигаю уявити, як тренер вривається у підсобку та застає мене на місці злочину. 

— Про мою маму, — нарешті видає.

Про маму?! Він зараз перетворює місію у щось середнє між мильною оперою і парадом тупості.

— Маргарет? Ну… е… — вперше чую, щоб Коваль так заїкався. — Добре…

— Мені сподобалася наша спільна вечеря. Але я так і не зрозумів, до чого все це. 

Тиша, яка стоїть за дверима, могла б розчавити як мінімум три покоління нервових клітин.

— Хантере, — знову починає Коваль. — Можеш нарешті сказати, що відбувається?

— Просто цікавлюся… Ваші стосунки з моєю мамою, вони... типу, офіційні? Принаймні з її боку виглядає саме так. Вона готує вам обіди, проводить у вашому домі вечори, навіть знає розклад ваших тренувань. То, може, ви нарешті теж наважитесь зробити... крок уперед? Знайте, я не буду вам заважати. Навіть навпаки — схвалю і допоможу, якщо знадобиться. 

Навіщо він це розповідає?! Я не хочу бути свідком їхніх недосімейних відносин. 

— Знаєш що, — інтонація Коваля раптом змінюється. — Я багато думав над цим. Якщо ти не проти... можливо, варто запросити її… кудись. 

— Я? Проти?! Ви що! Повний вперед! — бадьоро додає Хантер. — Я навіть не жартую. Ну серйозно. Ви будете суперпарою.

— Гаразд, проїхали. Я радий, що ми це обговорили, — бурмоче Коваль. І тут я бачу тінь його взуття у щілині під дверима — здається, він нарешті рушив геть.

Однак Хантер вирішує йти до кінця.

— Чудово! Тоді маю прохання: дозвольте бути свідком на вашому весіллі.

Тиша. А тоді звук важких кроків. І знову тиша. Коваль занадто розумний, щоб відповідати на цей потік ідіотизму.

За кілька секунд у дверях знову з’являється зухвале, задоволене своєю геніальністю обличчя Хантера. 

— Ну? Як я тобі?

— Молодець! Ти просто майстер відвертання уваги, — шепочу я, беручи дракона під пахву. — Але наступний раз спробуй трохи подумати, перед тим як щось казати. 

— Хотів би я подивитися, як би ти поводився у такій ситуації! 

І то правда. Я б уже наклав у штани. 

— Гаразд, ти — напарник мрії. Беремо голову та валимо звідси. 

— Так, валимо, — на мить Хантер зупиняється перед іншою частиною костюма. — Пробач, Кісо. Це лише тимчасово. Заради кохання.

— Немає ніякого кохання, — гарчу я.

Чи є? Щось я вже заплутався.