Читати книгу - "Фатальне (не) везіння, Ірен Кларк"

Андрій

Я стояв у темній вітальні, дивлячись на двері, за якими щойно зникла Лада.

Вона пішла, просто вийшла, не озираючись. І це, мабуть, найгірше.

Вона не спробувала виправдатися.

Не сказала, що це неправда.

Не кинулася доводити, що Льошка бреше.

Вона просто зітхнула, хмикнула й вийшла.

Якщо чесно, у той момент я відчув себе ідіотом.

Не просто обдуреним, а тупим, довірливим ідіотом, який роками думав, що дівчина, яка була для нього як сестра – жертва, а вона, як виявилося, шахрайка, яка розводила всіх навколо.

Я стиснув кулаки.

Я захищав її. Я бився за неї. Я, чорт забирай, сперечався з її батьком через неї.

І що тепер?

Тепер виходить, що він мав рацію?

Що я весь цей час боровся за людину, яка сама не хотіла бути врятованою?

Що я знову помилявся в тих, кого любив?

Гірке розчарування сповзло в груди, засівши там важким, неприємним тягарем.

Я хотів розлютитися. Хотів розбити щось.

Але замість цього просто провів рукою по обличчю й повільно сів на диван.

І тут почув кроки.

Легкі, майже нечутні, але я знав, хто це.

Єва.

Вона підійшла, але не сіла поруч. Просто стояла поряд.

Мабуть, чекала, поки я заговорю.

Але я не хотів говорити.

Не хотів визнавати, що це мене зачепило більше, ніж я був готовий.

Не хотів розбиратися в тому, чому, чорт забирай, так боляче.

Але вона мовчала, і це було найгірше.

Бо мовчання – це не байдужість.

Мовчання – це розуміння.

А я не хотів, щоб хтось це розумів.

– Ти ж знаєш, що це не твоя провина, правда? – раптом сказала вона.

Я хмикнув.

– Та невже?

– Андрію.

Я підняв голову й зустрівся з нею поглядом.

Єва дивилася на мене серйозно.

Без насмішок.

Без іронії.

Просто серйозно.

– Ти не можеш відповідати за вибір інших людей, – сказала вона.

Я стиснув щелепу.

– Можу, якщо цю людину я виховував як молодшу сестру.

Єва зітхнула.

– І що, ти тепер її зненавидиш?

– А що мені ще робити?

Вона на секунду задумалася, а потім сіла поруч.

– Прийняти.

Я глянув на неї.

Вона знизала плечима.

– Прийняти, що вона не така, якою ти хотів її бачити. Що вона не слабка, не жертва, не нещасна дівчинка, яку треба рятувати. Вона зробила свій вибір.

Я зітхнув і відкинув голову на спинку дивана.

– Так, і цей вибір – бути аферисткою.

Єва не сперечалася.

Просто сиділа поруч.

І чомусь це було єдине, що не дратувало.

Я прикрив очі.

– Я втомився.

– Я знаю.

Я глянув на неї.

Єва не зводила з мене очей.

І, чорт забирай, у цьому погляді було щось таке, що трохи розбивало всю ту холодну стіну, яку я так поспішно будував усередині себе.

Можливо, тому я і зробив те, що зробив.

Я підняв руку й повільно провів пальцями по її щоці.

Вона не відсторонилася.

Не здригнулася.

Просто дивилася.

А потім усміхнулася.

– Я завжди знала, що ти не такий вже й страшний.

Я хмикнув.

– А я завжди знав, що ти мене за це доведеш.

Вона підняла брови.

– О, так це я винна?

– Авжеж.

– Ти точно втомився?

– Може, й ні.

Я все ще торкався її шкіри.

Все ще відчував її тепло.

І, можливо, у цей момент забув про все інше.

Бо вперше за цей вечір у моїй голові з’явилася хоч якась ясність.

І вона вся – переді мною.

Я тяжко зітхнув.

–Нам потрібно поговорити з Маршалом.