Читати книгу - "Фатальне (не) везіння, Ірен Кларк"

Єва

Коли ми зайшли на кухню, Льоша стояв біля вікна, тримаючи в руці келих із бурштиновою рідиною. Темний силует, напружені плечі, хмурий погляд, спрямований у темряву за склом. Світло від лампи відбивалося в склі, і мені здалося, що його очі світилися жовтогарячим полум’ям — чи то від світла, чи від якогось внутрішнього вогню.

Жовна на його обличчі ходили ходуном, а пальці міцніше стисли ніжку келиха. Він мовчав, але в цій тиші чулося більше, ніж у будь-яких словах. Андрій підійшов до столу, взяв пляшку, налив собі, потім, поглянувши на мене, підняв її вгору — пропонуючи.

Я похитала головою.

Мені зараз не можна було розслаблятися.

Андрій мовчки зробив ковток і рушив до Льоші. Встав поряд.

Тільки зараз, коли вони опинилися поруч, я побачила, наскільки вони схожі. Темне волосся, майже однаковий ріст, однаковий напружений вираз обличчя, навіть якось схожий рух — обидва стисли пальці в кулак і розтиснули. Неначе брати, які давно не бачилися, але яким не треба слів, щоб розуміти одне одного.

Я стояла трохи осторонь, відчуваючи, що ніби зазираю у щось особисте, куди мені доступу немає.

Льоша мовчав. Андрій теж.

Тиша повільно розтягувалася між ними, набираючи ваги. Важко було сказати, хто з них першим відступиться.

Зрештою, Льоша озвався.

— То що ви тут робите?

Його голос був глухий, трохи втомлений, без звичного насмішкуватого відтінку.

Я зітхнула.

— Ховаємось.

Льоша пирхнув і розсміявся.

— Ну звісно. Якби мені треба було поставити на когось у букмекерській конторі, що це справа Лади — я б не програв.

Я мовчки стенула плечима. А що тут скажеш? Він був правий.

Льоша знову зробив ковток і відвернувся до вікна. Його відображення в склі здавалося ще темнішим, похмурішим.

— Знаєш, Єво… — заговорив він тихо, і мені здалося, що слова даються йому непросто.

Андрій не перебивав. Він тільки стояв поруч, склавши руки на грудях, і чекав.

— Це було кілька років тому. Я тоді вів справи з одним типом, якого краще було б ніколи не знати. Ми разом вклалися в бізнес. Гроші, звісно, були не зовсім чисті, але й не настільки брудні, щоб тягнути нас на дно. А потім з’явилася вона.

Льоша скривився так, ніби випив оцет.

Я обережно опустилася на стілець, передчуваючи щось… феєричне.

— Лада? — уточнила я.

— Вона, — буркнув Льоша.

Ну, звісно. А хто ще?

— Я знав її давно, ми іноді пересікалися, — продовжив він. — Вона завжди була трохи… непередбачуваною. Або навіть краще сказати — абсолютно й неконтрольовано безбашенною.

Я зробила вигляд, що здивована, хоча, чесно кажучи, після всіх пригод з Ладою цей факт мене анітрохи не дивував.

— У неї завжди була своя гра. Ти міг думати, що знаєш правила, але ні, вона вже придумала нові, і ти дізнаєшся про них у момент, коли програєш.

Льоша потер обличчя долонею, ніби стираючи з пам’яті якусь особливо болючу сцену.

— Але я, ідіот, думав, що вона справжня.

Він спохмурнів.

— Я думав, що вона справжня зі мною. Що це не гра.

Ну, все, тримайте мене семеро.

Льоша закохався в Ладу?! Я на секунду уявила їх разом — і ця картина була настільки вибухонебезпечною, що мені захотілося накритися ковдрою і перечекати цей спогад.

— І як? — обережно запитала я.

Льоша хмикнув.

— Спочатку було як у фільмах. Цілувала мене так, ніби завтра кінець світу, сміялася, коли я щось розповідав, дивилася так, ніби я єдина людина у світі…

— Класика жанру, — пробурмотіла я.

— Ага. А потім взяла і втекла з моїми грішми.

Я витріщилася на нього.

— В сенсі?!

— У найпрямішому. В одну прекрасну ніч вона просто пішла, забравши все, що було в сейфі.

— Ого…

— А через тиждень я дізнався, що вона провернула аферу з моїм компаньйоном.

— Ти хочеш сказати, що вона…

— Обдурила його? Так. Він теж думав, що вона нормальна дівчина. А вона попросила грошей на якийсь вигаданий бізнес і зникла.

Я була вражена.

Це ж треба — обдурити двох таких не останніх у цьому світі чоловіків!

— І що було далі?

Льоша криво посміхнувся.

— А далі почалося найцікавіше.

Я напружилася.

— Мій компаньйон вирішив, що це я його підставив. Що ми з Ладою змовилися, щоб його обчистити.

— Ой…

— Саме так.

— І що ти зробив?

— Пів року розгрібав цей бардак.

Я спробувала уявити його вираз обличчя в той момент, коли він дізнався про зникнення грошей.

Мені стало його шкода.

Трохи.

— І що з Ладою?

Льоша задумливо зробив ковток.

— А нічого. Вона зникла.