Читати книгу - "Князь Кий"

Добромир кволо усміхнувся.

— Як моє здоров’я?… Поки що живу… А як буде завтра — одному Світовиду відомо… Дякую князеві за турботу, однак нічого нам не треба. Старійшина Тур подбав і про мене, і про княгиню, і про наших дітей…

— Це добре, — Чорний Вепр на якийсь час замовк, ніби зважав, як запитати про те, що найбільше цікавило його, за чим сюди, власне, приїхав. Потім тихо промовив: — А ще мій отець, князю, хоче знати, чи це правда, що гунни погромили уличів?

По змученому обличчю князя промайнула болісна тінь.

— Так, це правда, — прошепотів ледь чутно. — Сам бачиш…

— Яка ж сила у гуннів? Невже така велика, що могутнім уличам не було чого протиставити їм?

— Сила в Ернака велика… Ми билися хоробро, та цього виявилося замало… Майже всі наші полягли…

Видно було, що князеві важко згадувати чорні дні своєї неслави. На лобі у нього виступив холодний піт, і княгиня змахнула його вологим рушником.

— Чого ж хоче каган Ернак?

— Стати новим Аттілою… Об’єднати гуннів і примусити сусідні племена…

— Невже ми, поляни, не дамо йому відсічі?

— Не знаю… Сила у нього велика… Зібрана в один кулак… А ваша розпорошена… От коли б ви заручилися підтримкою сусідів…

— Що ж сталося з уличами? Гунни винищили їх?

— Не думаю… Ернакові потрібна данина, а не мертва, безлюдна земля…

— Отже, замість тебе він дав уличам іншого князя?

— Не знаю… Але ж без князя не обійтися…

У розмову втрутився Боривой.

— Уличі іншого князя не визнають! У них один князь — Добромир!

Чорний Вепр поблажливо усміхнувся.

— Бачиш, княжичу, тепер багато чого змінилося. Після перемоги над уличами каган Ернак зробить з ними все, що захоче. І князем настановить того, хто вірно слугуватиме йому! Може, когось із вашого роду…

— З нашого роду нікого там не лишилося. Мої брати загинули, а ми з Цвітанкою тут…

— Тоді когось не з вашого роду…

— Законним князем уличів є наш отець Добромир!

— Безперечно!… Як безперечним є й те, що спадкоємцями князя Добромира є ти, отроче, і твоя мила сестра, — Чорний Вепр так пильно глянув на дівчину, що та аж зніяковіла й опустила очі. — Такій красуні личить бути княгинею!

Цвітанка почервоніла і від цих слів і від того, що полянський княжич не зводив з неї чорних пронизливих очей. Княгиня Іскра знітилася зі своїм дерев’яним кухлем у кутку хатини, Боривой так розгубився, що не знав, що сказати, а князь Добромир у знемозі затих і прикрив обличчя рукою.

Кий торкнув Чорного Вепра за плече.

— Княжичу, нам пора! Ми стомили розмовами князя!

Той знехотя підвівся, попрощався.

— Видужуй, князю! І хай боги бережуть тебе і твою сім’ю! — А коли вийшли з хати, запитав Кия: — Ну, що скажеш?

— Зовсім ослаб князь Добромир за ці дні…

— Я не про те… Князеві — зозулі відкували літа. Це кожному видно… Я про князівну — яка красуня! Га?

— Авжеж, красуня, — погодився Кий і раптом відчув у серці глухий тривожний щем. — Гарна дівчина!

Йому не хотілося говорити, і вони йшли мовчки.

Було ясне надвечір’я, і сонце ще не сіло за ліс. А Києві в очах потьмарилося, мов перед бурею, сонце поблякло, і все довкола стало якимось сірим, нецікавим. Він картав себе. Чому мовчить? Треба сказати княжичеві, що він раніше помітив красу отроковиці. Треба сказати, що то він з братами урятував її від смерті чи гуннської неволі, привіз сюди, на Кам’яний Острів, і надав притулок… Що дівчина з першого погляду впала йому в око, а вона теж запримітила його…

Та Кий мовчав. Що сказати? Яке він має право на Цвітанку? Що з того, що врятував її та її родину? Хіба на його місці цього не зробив би перший-ліпший полянський воїн? Ну, хоча б той же Чорний Вепр? Безперечно, зробив би… То чому ж він вважає, що отроковиця-князівна має належати йому? Він питав її? Довідувався про її почуття? Заручився її згодою?

Звичайно, було б нерозумно й жорстоко зараз, коли помирає її отець, говорити з нею про це. Тому й мовчав.

А Чорний Вепр? Чи ж мовчатиме він? Здається, він не зважає ні на що!

* * *

Другого дня, надвечір, до князівської хижі забігла Либідь — у новій вишиваній сорочці, з разком червоного намиста на шиї і золотими пружинистими кільцями на скронях. Гарна, радісна, усміхнена… Разом з нею крізь прочинені двері влетіла пісня:

А вже ж того та Купайла

ми діждалися,

а вже ж діви у віночки,

ой, дід-ладо, ой, дід-ладо,

увібралися!

Цвітанчина рука з кухлем води для отця застигла в повітрі.

— Ой, Либідко, що це?

— Ти забула — сьогодні ж свято Купайла!… Парубки і дівчата йдуть на Рось, у ліс… На грища!… Ходімо з нами, Цвітанко! І ти, Боривою! — защебетала радісно дівчина.

Цвітанка сумно глянула на змарніле батькове обличчя. Поглядом показала на нього:

— Як же я піду?

Але князь, що, здавалося, дрімав, раптом розплющив очі.

— Ідіть, чада! Ідіть! — промовив тихо.

— Отче, а ти? — кинулася Цвітанка і піднесла йому кухлик з водою. — Як же ми тебе залишимо?

— А чого вам біля мене весь час бути?… Мені стало краще, ніщо вже не болить, навіть у грудях перестало пекти… Матінка подивиться за мною… Ідіть!

Цвітанка завагалася. Їй дуже хотілося побачити купальські грища полян, там, напевне, буде Кий… Купайло! Це веселе свято буває раз на рік — на ньому співають, граються, хлопці вибирають собі наречених…

Але ж — батько…

Виручив Боривой.

— Іди, сестрице, йди! А ми з мамою побудемо тут…

— Справді?

— Атож — іди!

Цвітанчині очі проясніли від радощів. Дерев’яною гребінкою швидко розчесала коси, заплелася, одягла чисту сорочку й полянську плахту, наділа коралі. Вийшла з хатини — заглянула у дерев’яне цеберко з водою.

— Ой!

— Гарна! — засміялася Либідь. — Кращої й не знайдеш!… Кий побачить — зімліє!

Цвітанка почервоніла.

— Ти думаєш, Кий…

Либідь здивувалась.

— А хіба сама не бачиш? Треба сліпою бути, щоб не помітити, як сохне хлопець!

Цвітанка спалахнула і затулилася рукавом.

— Я не сліпа… Та знаєш, як у нас, у дівчат, — поки не скаже, все не віриться…

— Настане час — скаже!

Сонце опускалося за темну гребенисту стіну лісу, і синя тінь упала на широке сріблясте плесо ріки. Повіяло прохолодою.

Дівчата поспішали. Швидко перетнули острів, перебігли