Читати книгу - "Князь Кий"

За кілька поприщ від Кам’яного Острова, на великій розлогій галявині, вже вирували купальські веселощі.

Тут зібралися парубки та дівчата, отроки й отроковиці з багатьох навколишніх — ближніх і дальніх — весьок та селищ. Дівчата, збившись у невеличкі гурточки, сиділи, мов зграйки білих гусей, на зеленій траві, понад річкою, — плели вінки з польових та лісових квітів. А парубки розділилися на три гурти: один гурт установлював посеред галявини зроблене з дерева та соломи ідолище Купайла, другий — лаштував ідолище Марени, а третій — носив з лісу хмиз для купальського багаття.

Либідь і Цвітанка підсіли до подружок — почали й собі плести вінки. Сплівши, заквітчалися ними.

— А тепер поведемо хоро! — гукнула Либідь. — Всі у хоровод!

З криком, сміхом і вереском дівчата спурхнули з прим’ятої трави і, ставши кружка, взялися за руки, пішли в танок, почали жартівливими пісеньками зачіпати хлопців.

Ой по горі, по горі

крокіс поріс,

забрав дідько хлопців

та в ліс поніс!

Почувши, як їх зневажають, хлопці враз покидали своє заняття, стали кружка, тупнули ногами.

Ой по горі-горі

крокосиця!

Ухопив куць дівку

та й носиться!

Дівчата обурено залементували, але рушили хлопцям назустріч. Обидва хороводи поволі зближувалися. Лунали жарти, сміхи, веселі вигуки. Врешті зійшлися — хлопці розступилися й охопили дівочий круг своїм кругом так, що обидва ідоли — Купайла й Марени — опинилися всередині хороводів.

Тоді Либідь весело, грайливо защебетала:

Ходили дівочки

коло Мареночки,

а хлопців ватага —

навколо Купайла…

Купальський вечір розпочався. Пісні, примовки, танці… Дівчата кружляли в одному напрямі, хлопці — в зворотному, потім — навпаки… Виблискували загорілі дівочі литки, побрязкували бронзові, срібні та золоті підвіски й сережки, стугоніла під міцними парубоцькими ногами земля.

Цвітанка в загальних веселощах забула про своє горе, — обличчя її розпогодилося, розквітло, засяяло. Сімнадцять літ — це той час, коли журба не в силі надовго поселитися в серці, і воно сповнилося нестримною жадобою життя, щастя, радощів.

Вона відчула на собі чийсь пильний погляд. Підвела очі — і насупроти себе побачила Кия, розпашілого від швидкого танку. Весь у білому, підперезаний ремінним поясом з китицями і срібними накладками, з коротким мечем при боці, він скидався на білого лебедя…

Який же гарний! Який дужий! Такого ще й не стрічала за своє недовге життя!

Так і танцювали, не зводячи одне з одного захоплених поглядів. А коли утворилося спільне коло, Кий став поряд, поклав їй руку на плече і, нахилившись, прошепотів:

— Гарна ти!

— Невже? — дівчина почервоніла від задоволення.

— Клянусь Світовидом!… Танцював би з тобою до самого ранку!

— Я теж, — почулося у відповідь сором’язливе признання.

Їхні руки сплелися в міцному потискові.

Раптом Цвітанка здригнулася. Зі щік збіг рум’янець.

— Що з тобою? — сполошився Кий і прослідкував за поглядом дівчини.

Насупроти, за хороводом, стояв у гурті своїх воїв княжич Чорний Вепр. Невисокий, з гордо піднятою головою. На плечах — червоне корзно, на ногах — жовті чоботи. Густе чорне волосся зачесане назад і перев’язане кольоровою стьожкою. Ліва рука — на рукояті меча, права — уперлася в бік. Обличчя закам’яніле, суворе.

А чорні очі так і свердлять Цвітанку, так і прикипіли до її зблідлих щік.

— Ох, боюся я його! — прошепотіла дівчина, здригаючись. — Прив’язався, мов лісовик!

Кий стиснув їй руку, відповів тихо, щоб ніхто не почув:

— Не бійся… Я захищу тебе!

— Він княжич…

— Ну то й що?… А ти — князівна!

— Він має дружину…

— Я теж маю дружину! Рід русів могутній…

Цвітанка ясними очима вдячно глянула на юнака і раптом сказала:

— Ти так на мене дивишся, Кию…

— Як?

— Як ніхто ніколи не дивився!

— Бо ти ж гарна!!. Я казав тобі вже.

— Є кращі дівчата…

— Для мене немає… Я зрозумів це ще там, у степу, коли врятував тебе від гуннів…

— Для мене теж кращого немає…

— Люба!

— Любий!

— Будь моєю жоною! Ти згодна?

Дівчина спалахнула від щастя.

— Згодна…

І мимоволі глянула поверх голів. Чорний Вепр стояв там же, де й раніш, і палаючим поглядом стежив за кожним її рухом. Невже здогадався, про що у них мова?!

Серце її стиснулося: такий лихий блиск у княжичевих очах! Сказати Києві? Та в цю мить пролунав голос Либеді:

— До річки, дівоньки, до річки! Пустимо на воду вінки! Вже сонце сіло за дерева — незабаром запалає купальський вогонь!

Хоровод ураз розсипався. Дівчата заверещали й пурхнули до берега. Хлопці кинулися за ними.

Прудконога Либідь першою добігла до річки і, знявши з голови вінок, пустила на воду. Течія підхопила — понесла.

До нього долучилося багато інших — і закружляли на темно-лискучій поверхні Росі, мов пухкі жовтаві каченята. Одні пливли спокійно, поважно, без метушні, інші, потрапивши в закрут виру, заспішили, затанцювали, а треті прибилися до берега й заплуталися у лозняку…

Цвітанка пустила й свій. Він ковзнув по заводі, виплив на плесо, потрапив на бистрінь і, обганяючи поважніших і спокійніших своїх побратимів, подався вниз по течії у непроглядний вечірній морок. Дівчина не відривала від нього очей — куди понесе? Де пристане? Чи довго продержиться на плаву? Адже то її щастя, то її доля!

Вінки пливли довго, і дівчата поволі йшли за ними берегом, аж поки густі сутінки не вкрили і їх, і річку, і ліс, і весь довколишній простір темною пеленою.

Тоді Кий гукнув:

— Вертаймося до Купайла! Підпалимо купальський вогонь!

Усі рушили назад, на галявину. Стали кружка довкола Купайлового ідолища. Кий дістав з-під нього загорнуті в ганчірку дві сухі смолисті дощечки з невеликими заглибинами посередині, загострену з обох боків палицю з насадженим на неї кам’яним коліщам, трут, жмут клоччя і, нарешті, ще одну палицю з прив’язаним до обох кінців шнурком — так званий погонич, або поганяйло.

Вогонь для купальського багаття потрібно було добути старим, прадідівським способом — тертям. Тут не годився вогонь, узятий з домашнього вогнища, ні вогонь, добутий кресалом чи запалений блискавкою. Тільки — тертям!

Причандалля для цього готове. Тепер — за роботу!

Всі затаїли дихання.

Сутінки згущувались все більше. Та Кий не поспішав. Одну дощечку поклав на землю, вставив у заглиблення палицю з кам’яним кружалом, накинув на неї шнурок батіжка, а другою дощечкою накрив протилежний кінець палиці і міцно притиснув її рукою.

Правою рукою взяв держално