Читати книгу - "Шоумен, Саймон Шустер"

Військове керівництво західних столиць уважно спостерігало за боями, вносячи корективи у своє розуміння російської загрози. Залужний зі своїх приміщень у бункері підтримував тісний зв’язок зі своїм американським колегою, генералом Марком Міллі, головою Об’єднаного комітету начальників штабів. За збігом обставин, приблизно в цей час Міллі призначили нового перекладача, і переклади телефонних розмов стали кострубатими й плутаними, створюючи між двома командувачами простір для непорозумінь. Коли вони намагалися розробляти стратегію та обмінювалися розвідданими, деякі зауваження Міллі видавалися Залужному образливими.

— Міллі усе ставив і ставив навідні запитання щодо того, чи планую я десь евакуюватися, — згадував він. — Я відповів: «Не розумію вас».

Залужний командував армійськими підрозділами проти наступу Росії з 2014 року, відколи Путін відправив свої війська окупувати Крим і захопити частину сходу України. Для Залужного війна тривала вже вісім років.

— Просто тепер вона поширилася, — пояснив він Міллі. — Я не втік тоді й не збираюся тікати нині. Ми битимемося до кінця.

(Представник влади США, який брав участь у цих телефонних розмовах, казав мені, що Залужний висловив свої погляди навіть у різкіших виразах, вимовивши щось на кшталт: «Я помру тут. Готовий померти»).

Коли вони обговорювали битву за Гостомель і загалом нездатність росіян узяти Київ менш ніж за тиждень, Міллі не приписував цей успіх хитромудрому українському плануванню. Вважав це радше військовим дивом.

— Сказав мені: «Синку, тобі просто пощастило».

Цей коментар зачепив Залужного. Низка непередбачуваних факторів, починаючи з погоди, сприяла Україні у битві за Київ. Однак оборона не зводилася до самого везіння. Залужний контролював підготовку, розробляв стратегію, втілював її у життя. Один з вкрай важливих аспектів його плану полягав у тому, щоб за кілька днів до вторгнення перемістити й заховати системи протиповітряної оборони і військові повітряні судна. Коли ці системи пережили початковий шквал ракет і авіабомб, російські повітряні сили втратили шанс домінувати у небі. Тепер навала вступила в нову фазу, російські наземні підрозділи наближалися до околиць Києва, і, щоб залишитися живим, Залужний потребував допомоги. Під час телефонної розмови з Міллі 1 березня він пояснив, що без суттєвого припливу американської підтримки українські сили зможуть протриматися лише кілька тижнів.

— Через місяць, — додав Залужний, — я паду.

Україна, зокрема, потребувала літаків. Українські пілоти ніколи не керували літаками НАТО, зате мали багаторічний досвід польотів на МіГ-29, радянській машині, яку деякі європейські країни досі тримали у складі свого флоту. Польща погодилася віддати ці винищувачі українцям, якщо замість них США нададуть польським повітряним силам американські F-16. Адміністрація Байдена не схвалила цієї домовленості. У США боялися ескалації, яка втягнула б НАТО у війну з Росією або спровокувала б Путіна використати ядерну зброю в Україні. Міллі також хвилювало те, що сучасні російські винищувачі переманеврують старіші польські МіГи; останні не призначені виконувати найнеобхідніші для України завдання: забезпечувати прикриття з повітря своїх військ і бомбардувати війська ворога.

У той час як Залужний по телефону знов і знов повертався до питання винищувачів, Міллі наполягав на тому, що Україна має достатньо літаків. Залужний знав — це неправда.

— Я йому відповідаю: «Ні, генерале, якщо я вам кажу, що в мене залишилося лише два бомбардувальники, то так воно і є». А він мені: «Ні, за даними нашої розвідки, маєте сімдесят літаків».

Залужному відібрало мову. Генералові треба було воювати, а ці телефонні дзвінки забирали дорогоцінні години.

— Мені хотілося плюнути на підлогу й скрикнути: «Усе, досить діалогів!».

Відмовлялися американці й задовольняти запити щодо інших видів важкої зброї, зокрема, далекобійної артилерії, яка могла б зрівнятися з артилерією, що її використовували росіяни для обстрілу здалека українських міст.

— Через місяць, — казав Залужний, — нам терміново знадобляться нові боєприпаси та гроші. Я двічі-тричі запитав про це Марка Міллі, але зрозумів, що розвідка вводить його в оману.

Поклавши слухавку, Залужний збагнув, що варіанти в нього закінчуються. За перший тиждень боїв росіяни захопили близько п’ятої частини території України. Оточили Маріуполь і Херсон на півдні, а ті міста, взяти які не вийшло — як-от Харків на сході та Чернігів на півночі, — потерпали від нескінчених обстрілів і бомбардувань з повітря. Лінія фронту розтягнулася на понад дві з половиною тисячі кілометрів, збройні сили її не втримають без поставок зброї від Заходу. Однак Залужний у мить розчарування просто обірвав контакт зі своїм найвпливовішим союзником і відмовився відповідати на його дзвінки.

— Я не знав, до кого ще звернутися, окрім Зеленського.

Наступного дня генерал залишив свій командний пост і вирушив автомобілем через Київ на зустріч із президентом. Місто мало вигляд покинутого. Понад мільйон мешканців втекло. На великих перехрестях і розгалуженнях доріг стояли блокпости з бетонних плит і мішків з піском. Не всім їм вистачило б міцності, щоб ускладнити просування ворожого танка, але, видавалося, для бійців-добровольців у кожному районі було справою честі зводити ці барикади та доглядати за ними, грітися біля багаття, запаленого у металевій діжці, та вивішувати національний прапор.

Працівники офісу вітали Залужного на Банковій як героя. Усі їхні надії перемогти росіян покладалися на Збройні сили України, аж ось тут їхній командувач, у камуфляжі, схиляє голову, щоб пройти у бункерні двері. Зазвичай охоронці не дозволяли робити внизу фото. Утім, дехто з помічників Зеленського попросив генерала сфотографуватися разом у конференцзалі. Нарешті всі розсілися одне напроти одного за лакованим дерев’яним столом, і Залужний розповів президентові про свої бесіди з американцями та про рішення обірвати контакт із Міллі.

— Президент сприйняв це дуже зле, — казав мені згодом Залужний.

Так само зле сприйняли новини деякі помічники Зеленського, зокрема, відповідальні за дипломатію; на їхню думку, генерал ставив під удар відносини з найважливішим союзником України. Однак Залужний не відступав. Йому набридло просити американців про допомогу, а натомість отримувати лекції про потреби власного війська. Президенту доведеться знайти інший спосіб забезпечити зброю для ведення війни.

— Через місяць, — повідомив генерал Зеленському, — нам гаплик. Отже, ми повинні зробити щось уже тепер.

* * *

З бункера Зеленський міг зробити не так і багато. Він уже звернувся до світових лідерів — принаймні до тих, з якими мав зв’язок захищеною лінією. Президентській команді треба було скоригувати свою тактику, зробити вимоги більш наполегливими та чіткими, навіть якщо доведеться йти на додатковий ризик і порушувати правила дипломатичного етикету. Для початку охоронці президента мусили послабити умови його бункерного ув’язнення — щоб Зеленський почав приймати гостей і зустрічатися з журналістами особисто. Він мав залишатися головною новиною та формувати суспільну думку про війну. Зеленському потрібно було достукатися не лише до іноземних лідерів,