Читати книгу - "Клеймо нареченої , Сніжана Якимчик"

Еліана

Час — дивна річ. Він здатен розмивати навіть найгостріші емоції, приглушувати лють, змушувати миритися з тим, що ще вчора здавалося неможливим.

Я не пробачила Даміана. І не прийняла своєї долі. Але з кожним днем моя ненависть ставала менш гострою, а злість — менш руйнівною. Я просто… існувала.

Мої ранки були однаковими: служниця приносила сніданок, я мовчки їла, а потім блукала будинком, знаходячи собі заняття. Книги, прогулянки в саду, плавання в басейні. Даміан був поруч, але вже не придушував своєю владністю. Скоріше, спостерігав.

Я почала ловити себе на думці, що звикаю.

— Вам щось потрібно, міс? — одного разу запитала служниця, коли я надто довго стояла біля вікна.

Я похитала головою. Що мені потрібно? Свобода? Занадто висока мрія.

Я зітхнула і відвернулася від вікна, спускаючись у вітальню. Але саме тоді сталося те, що змінило все.
Я вже збиралася вийти у вітальню, коли почула голоси. Вони долинали з кабінету, двері якого були ледь прочинені. Даміан і Тео, щось бурхливо обговорювали.

Я завмерла, не розуміючи, чому інтонація брата Даміана звучить так гостро.

— Ти заграєшся, — тихо, але різко промовив Тео. — Це тобі не просто чергова угода, Даміане. Вона не твоя власність.

— Ще як моя, — Даміан сказав це з такою холодною впевненістю, що мене пересмикнуло.

— Батько не пробачить тобі, якщо дізнається…

— Батька це не стосується. Він зробив свій вибір, і тепер Еліана — моя.

Я відчула, як мої пальці стискають дерев’яну раму дверей. Що вони приховують?

— Послухай, ти знаєш, що ця угода була лише прикриттям. Він віддав її тобі, бо…

— Досить! — Даміан урвав брата. — Я не збираюся нічого пояснювати.

— І все ж, ти повинен їй сказати.

— Вона дізнається тоді, коли я вважатиму за потрібне.

Кров ударила мені в скроні. Що за угода? Що мав сказати Тео? Чому мій батько «віддав» мене, ніби я товар?

У голові все закрутилося. Якщо я залишуся тут, то ніколи не дізнаюся правди. Якщо я залишуся тут, то ніколи не зможу вирватися.

Це був знак. Я маю тікати. І цього разу — до кінця.
Я зробила крок назад, намагаючись не видати себе, але серце гупало так голосно, що здавалося — вони ось-ось почують.

Тео щось ще сказав, але я вже не розбирала слів. Голова гуділа від єдиної думки: мені потрібно тікати. Я знову обираю цей шлях. Нова спроба... Раптом в мене вийде? 

Я обережно розвернулася і швидко попрямувала до своєї кімнати. Двері зачинилися майже безшумно, але я все одно завмерла, вслухаючись, чи не помітили мене. Тиша.

Дихай. Спокійно.

Підійшовши до вікна, я відхилила штору і вдивилася в темряву за межами будинку. Огорожа, охорона, камери. Вдень втекти було б неможливо, але вночі...

Я кинулася до шафи. Не можна брати багато речей, інакше вони мене затримають. Лише найнеобхідніше. Тепліший одяг, трохи грошей, які я встигла заховати, коли ще вірила, що це життя можна прийняти.

Треба було діяти швидко. Я заплющила очі, змушуючи себе зосередитися. Зараз або ніколи. Відчинила двері та обережно виглянула в коридор. Порожньо. Світло приглушене, лише віддалені звуки роботи охорони десь унизу.

Перший крок. Другий.

Я повільно рушила вперед, намагаючись не дихати занадто голосно. До виходу було ще далеко, але я відчувала, як серце шалено б’ється в грудях.

Раптом підлога скрипнула під моєю вагою. Я завмерла.

— Що ти робиш? — голос Даміана пронизав мене холодом, ніби лезо ножа.

Я різко обернулася. Він стояв позаду, схрестивши руки на грудях. Його темні очі дивилися на мене, повні насмішки... і чогось більш небезпечного.

Моє тіло напружилося. Я знову потрапила в пастку.
Мої пальці судомно стиснули тканину сукні, а дихання збилося. Я не знала, що говорити, що робити. Мої плани розбилися в одну мить.
Даміан зробив крок уперед, і в його русі було щось хижо-невідворотне.

— Схоже, ти так і нічого не усвідомила з моїх слів,  — його голос був небезпечний, майже ласкавий, але в цій ніжності крився лід.

— Я… — Я знову відступила, шукаючи поглядом вихід. Але він уже був надто близько.

— Що ти почула? — запитав він, нахиляючись ближче, майже стискаючи мене між своїм тілом і стіною.

Його запах — терпкий, чоловічий, з нотами дорогого парфуму — крутив голову, але я змусила себе триматися.

— Нічого, — прошепотіла я, намагаючись приховати тремтіння голосу.

Даміан всміхнувся, але в його очах не було радості.

— Ти погана брехуха, кохана.

Його пальці ковзнули по моєму підборіддю, змушуючи мене підняти голову. Я знала, що він бачить страх у моїх очах, і це його тішило.

— Чому тобі так не терпиться втекти від мене? — Його голос став ще нижчим, хрипким.

Я вперто відвернулася, але він не дав мені уникнути його погляду.

— Бо я тут не за власним бажанням.

Його посмішка зникла. В кімнаті повисла тиша, наповнена електричною напругою.

— Помиляєшся, — нарешті відповів він, його пальці ще сильніше стиснули моє підборіддя. — Ти моя, Еліано. Повністю. А бажання... Скоро воно з'явиться. 

Я відчувала, що він не просто говорить це, він вірить у це.

— Це не можливо, — кинула я, не знаючи, звідки в мені взялася ця зухвалість.

Його очі потемніли.

— Ти тільки що зробила велику помилку, — прошепотів він.

Моє серце пропустило удар. Я зрозуміла — справжні випробування ще попереду.
Даміан відступив, але його погляд продовжував пропалювати мене наскрізь. У кімнаті повисла напружена тиша. Я відчувала, як кожен мій нерв натягнувся, готовий до боротьби.

— Значить, ти все ж вирішила йти проти мене, — його голос став низьким, небезпечним.

Я не відповіла, бо що могла сказати? Продовжувати заперечувати? Це було безглуздо. Він уже знав.

— Бачу, доведеться змусити тебе зрозуміти, як сильно ти помиляєшся.