Читати книгу - "Дзеркало , BOLOT"

Владислав не переховувався. Він не мав охорони. Не міняв маршрутів. Бо знав: якщо прийдуть — прийдуть не за тілом. Прийдуть — за голосом.

І прийшли.

Спочатку — як за протоколом. Виклик на допит. Спростування проповіді. Потім — звинувачення в радикалізмі. В «порушенні громадського спокою».

Але люди не відступали. Перед церквою ночували. По всій країні звучали слова, сказані ним:

— Ми не злі. Ми — прозорі. А тому нас бояться.

Врешті, один із його слухачів, колишній прокурор, публічно заявив:

— Якщо Владислава арештують — я відкрию всі справи, які нам казали “закрити для стабільності”. Бо ми або разом — або мовчимо вічно.

І тоді влада зробила інше. Не арешт. Не заборона. А удар у спину.

На його будинок напали вночі. Без знаків. Без камер. Без слідів. Владислав вижив. Ледь.

Але вранці з’явилось відео. Його запис — ще до всього. Він сидить у темній кімнаті й говорить у камеру:

— Якщо ви бачите це — я не знаю, чи я живий. Але знаю, що це не зупинить. Бо істина — не я. Істина — в тому, що ви не відвернулись.

Цей запис переглянули мільйони. Він не був емоційним. Не був риторичним. Він був — правдивим.

Влада спробувала мовчати. ЗМІ — переключились. Але в кожному місті, де звучали його слова, почали з’являтись надписи:

Ми — не мовчимо. І ти — вже не один.