Читати книгу - "Шлях відкривається сам, Ilona Kast"

Болівія — країна контрастів.
Так, багато бідності.

Але також — неймовірна гідність у цих людях.

Для нас, європейців, усе було відчутно дешевим — тож ми дозволили собі справжній п’ятизірковий готель.
М’які ліжка, гарячі душі, сніданок — як маленьке свято.
Трохи розкоші після нескінченних запилених кілометрів.

Їжа в Сан-Хосе була простою й смачною.
Рис, свіжі овочі, смажене м’ясо — і все це за ціною, за яку в Європі навряд чи купиш навіть каву.

Ми дозволили собі відпочити. Відновити сили.

І, звісно ж, нас знову потягло назовні.

Сан-Хосе-де-Чикітос розташоване не просто «десь у ніде» — воно оточене прекрасним гірським хребтом.

Ми взяли воду, трохи їжі й вирушили в дорогу.

Похід пролягав через пилові стежки, повз кактуси, кущі, блискучі скелі.
Було спекотно. Повітря тремтіло.
Але ми йшли.
Говорили мало.
Просто дихали.

Зрештою — на вершині довгого підйому — ми знайшли місце на камені, високо над рівниною.

Ми сіли.
Вітер лагідно торкався наших облич.
Під нами розкинулося Болівія — запорошена, зелена, жива.

І тоді — наче Всесвіт захотів надіслати нам знак — повз нас пролетіли два величезні червоні ара.
Їхні крила блищали в сонячному світлі.
Червоні, як вогонь, невагомі, як думки.

Ми з Терезою переглянулися — мовчки, у захопленні.
Іноді слова не потрібні.
Іноді вистачає одного погляду, одного вдиху, однієї миті — і ти розумієш:
Ти саме там, де маєш бути.

Кілька днів потому — Ла-Пас. 3600 метрів над рівнем моря. Дихати було важко, спати — майже неможливо. Але місто було захопливим.

Скрізь — гондоли. Як повітряне метро. Вони тягнулися через долини, ширяли над дахами. Побудовані австрійською компанією, як ми дізналися пізніше.

Одного дня ми сіли в гондолу й піднялися на один із пагорбів. Там був ринок — гучний, яскравий, людний. Мені стало зле. Висота дала про себе знати. Ми втекли від натовпу, знайшли стежку — крутий, слизький схил. Моє відчуття висоти кричало на повну силу. Але ми дісталися донизу.

Повернувшись у місто, ми дозволили собі каву в „Café del Mundo“.
Маленький оазис. І там, у кріслі, з паруючою чашкою в руках, я усвідомила:

Я живу життям, про яке колись лише мріяла.

У Ла-Пасі, десь поміж заплутаних вуличок і диких висот міста, ми зустріли двох хлопців.
Ми стояли саме на перехресті, коли я помітила його футболку — незвичайне поєднання традиційного орнаменту й сучасного крою, якось сміливо й водночас гармонійно.
«Крута футболка!» — вигукнула я спонтанно.
Він широко усміхнувся. «Дякую, сестро!»

Так почалася наша розмова — як це часто буває в подорожах: щиро, відкрито, легко.
Хлопці розповіли, що в найближчі дні збираються рушити в напрямку озера Тітікака.

У нас ще були деякі справи в Ла-Пасі — але ми планували наздогнати їх згодом.
«Ми вас доженемо», — сказала я, сміючись.
«Тоді вип’ємо кави біля озера», — відповів один із них.

Ми посміялися, побажали одне одному доброї дороги й розійшлися — кожен своїм маленьким шляхом через це дике, барвисте місто.

У Ла-Пасі ти швидко розумієш: зустрічі — як блискавки. Вони з’являються раптово, спалахують і залишають після себе золотий іскрометний слід.

Наш хостел ми жартома називали «Квартира мрії». Він був простим, але з любов’ю облаштованим. І якось усе там пасувало.
Приміщення нагадували мені старі лофти Нью-Йорка, які я бачила в дитинстві в американських серіалах — великі вікна на всю стіну, необроблена цегляна кладка, високі стелі.
Не розкіш у класичному сенсі — але особливий шарм.

Іноді справа не в ідеальному комфорті — а в відчутті, що ти саме там, де й маєш бути.

Настав день, коли ми вирушили до Копакабани — не тієї відомої в Бразилії, а до маленького містечка на березі озера Тітікака.
Ми сумували за бразильською кавою — і за виїзним штампом, якого так і не отримали.
Перед нами був кордон з Перу.
Пора було складати план.

У Копакабані ми знову зустріли Серджіо й Фабіана — двох хлопців із Чилі, з якими познайомилися раніше в Ла-Пасі.
Серджіо подобалась слов’янська версія його імені. «Серьога звучить набагато крутіше», — сміявся він, і відтоді ми так його й називали.

Коли ми прибули, я не стала ходити колами:
«Хлопці, ось як воно — ми тут нелегально, і мені потрібен хтось, хто зі мною орендує мотоцикл, щоб перевірити ситуацію на кордоні.»

Їхні обличчя змінилися. Серьога зблід.
«Що ви маєте на увазі… нелегально?» — спитав він майже пошепки.

Я усміхнулась: «Розслабся. Усе вирішується. Просто подивимось, як там на кордоні. Якщо все буде надто жорстко — знайдемо човен і перепливемо на перуанський бік. Якось воно буде.»

Фабіан поїхав зі мною на кордон. Ситуація там була… ну, скажімо так — не ідеальна. Лише одна дорога, відкрита місцевість, майже без укриття. У голові прокручувалась тисяча варіантів. План А до плану Я — життя точно відкриє якийсь із них.

Останнього вечора в Копакабані ми вчотирьох сиділи й насолоджувалися прохолодною ніччю. Пізніше до нас приєдналися ще двоє мандрівників із Чилі — творча пара: вона з хула-хупом, він жонглював палаючими палицями. Вуличні артисти, вільнодумці, добрі серця.

Глибокої ночі з’явився ще один хлопець. Я навіть не пам’ятаю, звідки він був — але його слова я не забуду ніколи.
«Я, взагалі-то, вже був у Перу», — сказав він між іншим, — «але сьогодні просто знову пішов назад до Болівії.»

Я подивилася на нього, ніби саме життя послало його для цього моменту.
«І як на кордоні?» — запитала я.
Він знизав плечима. «Та взагалі спокійно. Ніхто нічого не перевіряє. Завтра просто знову повернусь.»

Саме це я й хотіла почути.
Я усміхнулася собі. Іноді життя посилає тобі саме ту людину, саме в той момент — тільки для того, щоб ти зрозуміла: ти на правильному шляху.