Читати книгу - "Шлях відкривається сам, Ilona Kast"

Наступного ранку Сереґа та Фабіан супроводжували нас до таксистської зупинки в напрямку кордону. Раніше ми поснідали в одному з таких імпровізованих вуличних ресторанів — пластикові стільці, плоский гриль, паруюча кава в металевих чашках.

Тереза досі сміється з мене того ранку.
«Ти була такою тихою», — постійно каже вона, «жодного слова не вийшло з тебе.»
І так, це правда. Я була в думках. Я ціную своє життя. І я ціную свій легальний паспорт. І сьогодні жодного з них не було при мені.

Коли ми прибули на кордон: метушня, гомін голосів, митники з серйозними обличчями. Багато людей, багато шляхів. Але сама дорога — була вільною. Ніякого прямого контролю. Міграційна служба була явно збоку, і потрібно було йти добровільно, щоб отримати штамп.

Ми просто пішли. І йшли. І йшли далі. Прямо вперед, поки будівлі кордону не зникли в дзеркалі нашої свідомості.

Згодом ми були достатньо далеко, щоб перепочити. Ми сіли в тіні дерева, купили два холодних пива в маленькому магазинчику і подивилися одне на одного мовчки.
Тереза витягла «Марію» з рюкзака.
«Зазвичай я не беру нічого при переході кордону», — пробурмотіла вона.
Я посміхнулася. «Якщо ми вже незаконно, то Марія може поїхати з нами сьогодні.»
Ми скрутили джойнт, запалили його — і з першим вдихом я відпустила все.
Страх, напруга, питання.
Все розвіялося.
Дим піднявся, як тихе молитовне прохання до життя, яке, попри все, знову і знову обдаровує нас. І потім, з першим кроком на перуанській землі, ми це відчули:
Перу зустріло нас, як старого друга.
Знайоме. Тепле. Запрошуюче.

Ми повернулися — в країну, яка вже нас знала.

Того дня після обіду ми приїхали в Пуно. Ми вийшли з машини, коротко озирнулися — і просто пішли в перший готель, який побачили. Швидкий душ, свіжа одяг, і наші ноги несуть нас прямо в місто.

Прогулянка на набережній озера Тітікака була просто чудовою. Золоте світло відбивалося у воді, легкий вітерець приносив звуки музики. Ми йшли вулицями, дозволяючи собі бути понесеними. Але в самому місті було тихо — майже поетична атмосфера, майже казкова.

Коли ми поверталися назад, ми почали розмову, яка була глибшою, ніж більшість.

«Знаєш… Завжди кажуть, що потрібно їсти здорову їжу», — сказала я, коли ми поділилися маленьким шматочком шоколаду. «Але я вважаю, що справа не в тому, що ти їш. А в тому, з якими думками ти це робиш».

Тереза посміхнулася. «Все — це енергія, чи не так?»

Я кивнула. «Саме так. Ти можеш їсти навіть шоколад — якщо робиш це з радістю, з хорошими думками. Головне, щоб ідея була правильною. Не від нудьги. Не від розчарування. А з любові. З цього моменту».

Ми трохи помовчали. Сонце вмочило вулички в м’яке світло, гіркуватий смак на язиці залишався, як відголосок усвідомлення.

І тоді — майже як у фільмі — я зупинилася. «Терезо… Я не маю уявлення, як називається наш готель. І де він взагалі був.»

Ми обидві засміялися, трохи здивовані, трохи розгублені. Але ще до того, як ми почали думати про те, як його знайти, ми повернули за ріг… і ось він. Наш готель. Просто так. Саме там.

Я зупинилася, на мить заплющила очі і тихо сказала:
«Дякую, дороге життя. Дякую моїм охоронцям-ангелам. І моєму внутрішньому компасу — фантастична робота.»

Ми мали намір поїхати в Тарапото — або, точніше, це був план. Але насправді життя, як часто буває, вело нас іншою дорогою. Ми залишилися кілька днів у Лімі, потім вирушили до Уарасу, Тінго-Марії, і зрештою планували поїхати в Пуколпа. Було багато маленьких історій на цьому етапі, багато облич, багато розмов — але я розповім тобі лише найголовніше.

Одне було особливим: три поліцейські перевірки. В усьому Південному Америці мене ніколи не зупиняли — але тепер, без штампа в Перу, поліція зупинила нас три рази. Наче життя хотіло показати мені: «Тепер подивимося, як спокійно ти насправді залишишся».

У той день, коли ми виїжджали з Уарасу в напрямку Пуколпи, ми поїхали на колективному таксі з Тінго-Марії. Троє з нас — водій, Тереза і я — вирушили в подорож, а по дорозі мали забрати інших пасажирів. Через близько шістдесят кілометрів ми зупинилися: жінка з дитиною, багатьма сумками — і маленьким мавпом на руках. Мавпа була така мила, але її вигляд говорив про перенавантаження. Все було для неї занадто — машина, звуки, чужі люди. Тереза взяла мавпу на руки.

Кілька кілометрів по тому — музика грала голосно, дорога була тиха — нас зупинила поліція. Тереза сиділа ззаду, затиснута між дитиною, сумками і мавпою. Я сиділа спереду.

Поліцейський підійшов до вікна. Він перевірив водія, потім повернувся до мене.

«Pasaporte, por favor.»

Моє серце на мить завмерло. Коротко. Лише на мить — але досить довго, щоб я це відчула. Я подала йому свій паспорт. І тоді я побачила, як він перегортає сторінку за сторінкою. Він шукав.

Момент розтягнувся. Я відчувала, як мої думки стають туманними. Мій розум не рахував штампи, а шукав можливі шляхи для втечі. Але потім — просто так — він повернув мені паспорт. Без коментарів. Штампа не знайшов, не шукав. Лише «Buen viaje» і кивок головою.

Я вірю, що мої охоронці-ангели працювали понаднормово.

З точки зору Терези, все було ще кінематографічніше. Вона пізніше розповіла мені, що жінка в машині, ледь побачивши поліцейського, тихо прошепотіла їй на вухо: «Мавпа — нелегальна». Мавпа відчувала нервозність, почала верещати, хвилюватися, панічно чіплялася. Тереза тримала її на колінах, намагалася спокійно дихати, поки я з переднього сидіння зменшувала гучність музики.

«Я тобі внутрішньо сто разів сказала: включи музику знову!» — сміялася вона пізніше.

Це був момент, коли все відбувалося одночасно — страх, напруга, шум, тиша. І все ж, сьогодні це одна з наших улюблених історій. Одна з тих подій, коли ти смієшся в пам'яті, хоча в той момент ледь міг дихати.

А мавпа? Потім вона знову стала спокійною. Можливо, вона теж знала, що все добре. Як завжди. Адже життя — воно піклується про нас. Іноді у поліцейській формі. Іноді з маленькими пухнастими лапками.