Читати книгу - "Артур і помста жахливого У"

І ось уже горе й досада підступно діють — поступово підштовхують статую прекрасного принца до краю п'єдесталу. Ще трохи — і вона звалиться й розіб'ється. Що ж, Селенія сама сотворила собі кумира, й сама ж його й розтрощить.

— Ну, по-перше, не такий уже він і великий! Він має теж всього-навсього два міліметри. А потім — звідки ця купа веснянок? Можна подумати, що він сидить за кермом авто без вітрового скла! — вголос переконувала вона себе.

Та хай би скільки вад приписувала Артурові принцеса, вона все одно не могла викинути його з голови. Тоді Миро порадив їй заспокоїтися… Сподіваючись на майбутнє, Селенія стала просити богиню лісу, щоб з її принцом нічого не сталося.

Дві сльозини скотилися хлопчикові по щоках, а він їх навіть не відчув. Оповідь Миро вразила його. А він думав навпаки, що це він, маленький хлопчик, закохався в красуню принцесу, а принцесі наплювати на його почуття. Виявляється, він помилявся.

— Та де ж тепер Селенія? — несміливо спитав Артур.

— Збирає селенелі, — відповів Миро.

— Серед ночі? — здивувався і стривожився хлопчик.

— А чом би й ні? — долучився до розмови король.

Король пояснив Артурові, що селенель — квітка особлива, її властивості виявляються саме вночі, коли місяць уповні. Селенелі не люблять сонячного світла — через нього псуються пелюстки. Квіти вранці склеплюють пелюстки не пізніш одинадцятої години. Хоча до того часу витримують не всі квіти — більшість «засинає» ще о восьмій ранку. Не треба дозволяти цим крилатим смугастопузим особам, що цілісінький день шугають у повітрі, запускати в селенельні комори хоботки і висмоктувати нектар! Нічого й перетворювати селенельні пелюстки на лавки для зелених дзижчалок!

Сподіваюся, ви вже зрозуміли: селенель — дуже ніжна і самозакохана квітка. Тільки нечисленні сновиди можуть насолоджуватися її дивовижними пахощами. Проте ночі, коли місяць уповні, — особливі. Вони служать селенеліям для розмноження. Зібравшись у гурт, квіти обирають найпрекраснішу квітку, перетирають її на дрібненькі часточки, майже на порох, і розвіюють по повітрю. Крихітні часточки осяйної білини, погойдуючись, плавають і виблискують в променях місячного світла. В такі ночі легенькому вітерцю завжди раді, бо він пришвидшує розпилення селенельних часточок. У такі місячні ночі Селенія обожнює лежати в траві і спостерігати за іскристим танком у виконанні тисяч блискучих селенельних часточок. Піддаючись легенькому вітерцю, порошинки танцюють, оповідаючи мовою танку велику історію життя.

Проте ця ніч особлива ще й тому, що Селенія розповість вітерцю про свої турботи, а він завжди вислуховує скарги, щоб віднести їх геть далеко. Інколи він погоджується бути поштарем і передати послання адресатові.

— Не хвилюйся! — заспокоїв Артура король і підморгнув, як змовник. — Вона незабаром повернеться. І як тільки тебе побачить, все стане на свої місця! Не сумнівайся!

Артур знічено усміхнувся. Він, звичайно, втішиться, коли все закінчиться добре, але щось його все ж таки тривожить. Якщо Селенія почувається чудово, то хто ж тоді, хай йому біс, прислав листа на рисовому зеренці?

Воїни із племені бонго-матасалаїв вирішили не спати до Артурового повернення, тому розіклали біля дуба вогнище. На душі у вождя неспокійно. Звичайно, спосіб проникнення в мініпутський світ через ліани відомий здавна. Предки вождя успішно ним користалися впродовж кількох століть. І все ж під час виконання обряду якийсь шпичак прохромив йому серце і не хоче з нього вийти. Напевне, виною тому є страшна історія, що він її почув у далекому дитинстві від прадідуся.

Це сталося позаминулого століття. В ті часи Африка була найкраснішим континентом на всій земній кулі. Ця земля з багатими надрами ще не стала смітником для відходів Заходу. І африканці жили безтурботно. Вони прокидалися рано вранці і проходили саванну з кінця в кінець просто задля задоволення та щоб улаштуватися на нічліг на новому місці.

Щоразу, коли наставала повня, вождь бонго-матасалаїв — воїн на ім'я Чивас, вибирав кількох серед своїх приятелів, і вони за допомогою променя ходили в гості до мініпутів, кревних братів їхнього племені. На жаль, Чивас зловживав пальмовою настоянкою і все важче й важче знаходив дорогу до великого баобаба, де плем'я виконувало обряд переходу. Одного разу напередодні повного місяця Чивас спожив так багато пальмової настоянки, що взагалі загубився, і воїни добру годину розшукували його, доки знайшли на великому листку кактуса, високо над землею. Чивас хропів, а під кактусом терпляче сиділи й чекали три койоти. Кожен скидався на лисицю, яка вичікувала, коли ворона впустить шматок сиру. Воїни каменюками прогнали пожирачів мертвичини, обережно спустили вождя на землю і розбудили.

— Чивасе, ми запізнилися, перехід зачинено, а мініпути на нас чекають! — з відчаєм промовив один із воїнів.

— Нема проблем! Просочимося через ліани! — відповів вождь, тверезіючи зі швидкістю черв'яка, який мчить галопом.

Пошуковий гурт на чолі з вождем повернувся під баобаб. Вождь наказав обплутати ліанами трьох воїнів, прочитав заклинання, накрапав із пляшечки, і коли воїни потоншали до товщини дроту, запхав їх у бамбукове стебло. А далі почалася драма. Чивас дістав другу пляшечку, з якої мав вилити в бамбукову порожнину трішки рідини. Як на лихо, він хильнув кактусової настоянки, такої міцної, що могла б і горло спалити. Порівняно з цим диявольським напоєм горілка видається помаранчевим соком. Дехто навіть стверджував, що, споглядаючи етикетку цієї підступної пляшки, можна сп'яніти. І цю вогняну воду Чивас вилив у бамбукову палицю. Та ще й не кілька крапель, а половину пляшечки. Бо коли він відкоркував її, на нього напала гикавка і затремтіла рука. Бамбук здригнувся, з усіх його тріщинок повалив дим, а потім палиця застигла на місці, як паличка для ескімо, коли морозиво вже з'їли.

Довго не було ніяких звісток від тих постраждалих воїнів. Плем'я опечалилося, і Чивас поклявся, що ніколи більше не вип'є і краплі кактусової настоянки, а головне — не виготовлятиме її.

Він дотримав свого слова, одначе легенда свідчить, що його нащадки, осівши в Європі, а точніш — у Шотландії, знову почали виготовляти цей палючий напій. І на честь свого прославленого предка назвали його «Чивас».

А тих трьох воїнів таки знайшли.

Вони проскочили мініпутський світ і довго блукали пустелею, на краю якої і заснували поселення. Там вони започаткували і свою діло — розмножували скорпіонів. Після того, що сталося, вони не реагували ні на яку отруту.