Читати книгу - "Ляльковий дім"

Фру Лінне. То, мабуть, тобі, сердешній, доводилося відривати щось від себе?

Нора. Звичайно. Це ж найбільше стосувалося мене. Щоразу, коли Торвальд давав мені гроші на нову сукню чи на щось інше, я витрачала тільки половину, завжди купувала найпростіше й найдешевше. Слава Богу, що мені все личило, тож Торвальд нічого не помічав. Але часто мені бувало тяжко на серці. Адже це така втіха гарно вдягатися. Правда?

Фру Лінне. Мабуть.

Нора. Ну, звичайно, я мала й інші джерела прибутку. Минулої зими пощастило — мені дали переписувати цілу купу паперів. Я замикалася й сиділа над ними до пізньої ночі. Ох, часом бувало так стомишся, що з ніг падаєш. Та все ж таки було дуже приємно сидіти і працювати, заробляти гроші. Я почувала себе майже чоловіком.

Фру Лінне. І скільки ж ти змогла таким чином сплатити боргу?

Нора. Та я й сама добре не знаю. У таких справах, бачиш, важко зрозуміти, що до чого. Я тільки знаю, що віддаю все, що мені щастить зібрати. Та часто в мене просто руки опадають. (Усміхається.) Тоді я сідаю і уявляю собі, що в мене закохався старий багатій…

Фру Лінне. Що? Який багатій?

Нора. Та ніякий!.. Що він помирає, читають його духівницю, а там великими літерами написано: «Усі мої гроші негайно, готівкою, має отримати ласкава пані Нора Гельмер».

Фру Лінне. Стривай, голубко… Який ще старий багатій?

Нора. Боже, як ти не розумієш? Ніякого старого багатія немає, це я тільки так уявляю собі, коли не знаю, де мені взяти грошей. Та байдуже, даймо йому спокій. Мені вже не треба ні того старого зануди, ні його духівниці. Тепер я вже не маю клопоту. (Схоплюється.) О Господи, яка це радість, Кристино! Не маю клопоту! Ніякого клопоту! Зате маю змогу гратися, вовтузитися з дітьми, опоряджати свій дім такими речами, які подобаються Торвальдові! А скоро настане весна, небо проясніє, стане чисте і блакитне. Може, ми тоді знов кудись ненадовго поїдемо. Може, я знов побачу море. О так, справді чудово жити й почуватися щасливою!

У передпокої чути дзвінок.

Фру Лінне (підводиться). Хтось дзвонить, тож я, мабуть, піду.

Нора. Ні, залишайся, сюди навряд чи хтось прийде. Це, певне, до Торвальда…

Служниця (у дверях передпокою). Вибачте, пані… Там хтось хоче поговорити з паном адвокатом…

Нора. Тобто з директором банку.

Служниця. Так, із паном директором банку. Але я не знаю… Адже в пана директора доктор…

Нора. А хто там такий?

Кроґстад (у дверях передпокою). Це я, фру Гельмер.

Фру Лінне здригається, але опановує себе і відвертається до вікна.

Нора (поволі підходить до Кроґстада і напружено, стиха питає). Ви? Що таке? Про що ви хочете говорити з моїм чоловіком?

Кроґстад. До певної міри про банківські справи. Я посідаю невеличку посаду в Акціонерному банку, а ваш чоловік, як я чув, тепер буде нашим директором…

Нора. Тобто…

Кроґстад. В особистій справі, фру Гельмер. Оце й усе.

Нора. То заходьте, будь ласка, он двері до його кабінету. (Незворушно вклоняється, зачиняє двері до передпокою, тоді повертається і заглядає в грубу.)

Фру Лінне. Норо, хто це був?

Нора. Приватний повірений Кроґстад.

Фру Лінне. Тоце справді він.

Нора. Ти його знаєш?

Фру Лінне. Знала… Кілька років тому він якийсь час провадив справи в наших околицях.

Нора. Так, справді.

Фру Лінне. Як він змінився!

Нора. Він, здається, був дуже невдало одружений.

Фру Лінне. То тепер він удівець?

Нора. Із купою дітей… Нарешті розгорілося. (Зачиняє дверцята у грубі й ледь відвертає крісло-гойдалку.)

Фру Лінне. Він, кажуть, береться до найрізноманітніших справ?

Нора. Так? Дуже можливо. Я цього не знаю. Але годі нам говорити про справи. Нудно.

З кабінету Гельмера виходить доктор Ранк.

Ранк (ще у дверях). Ні, ні, я не хочу заважати. Краще загляну до твоєї дружини. (Зачиняє двері й помічає фру Лінне.) Ох, вибачте! Здається, я й тут заважатиму.

Нора. Анітрохи. (Знайомить їх.) Доктор Ранк — фру Лінне.

Ранк. Он як. Я не раз чув тут це прізвище. Здається, я поминув вас на сходах, коли йшов сюди.

Фру Лінне. Так, я підіймаюся дуже поволі. Не маю сили…

Ранк. Ага… Якась несправність у внутрішньому механізмі?

Фру Лінне. Радше звичайна перевтома.

Ранк. Та й годі? Видно, приїхали в місто відпочити і втомлюєтесь, бігаючи по гостях?

Фру Лінне. Я приїхала сюди шукати праці.

Ранк. Хіба це найкращі ліки від перевтоми?

Фру Лінне. Треба ж якось жити, докторе.

Ранк. Так, чогось усім здається, що жити треба.

Нора. Та годі вам, докторе!.. Адже й ви самі не від того, щоб іще пожити.

Ранк. Даймо, що так. Хоч як мені погано, я все-таки ладен жити й мучитися якомога довше. І всі мої пацієнти теж. І всі моральні каліки так само. Тепер один такий сидить у Гельмера…

Фру Лінне (тихо). О!..

Нора. Хто сидить?

Ранк. Приватний повірений Кроґстад, людина, якої ви не знаєте. В нього підгнило вже навіть коріння характеру. Але й він там почав товкти як щось неспростовне, що і йому треба жити.

Нора. Так? Про що ж він прийшов говорити з Гельмером?

Ранк. їй-богу, не знаю. Я чув тільки, що згадували Акціонерний банк.

Нора. Я не знала, що Кроґ… що той приватний повірений Кроґстад якось пов'язаний із банком.

Ранк. Так, він має там якусь посаду. (До фру Лінне.) Не знаю, чи й у ваших краях трапляються такі люди, що, ніби в лихоманці, нишпорять усюди й принюхуються, чи не тхне де моральною гнилизною, аби цим привернути до себе увагу й отримати якусь вигідну посаду. А здорові люди лишаються за порогом.

Фру Лінне. Але ж хворі люди якраз найбільше потребують опіки.

Ранк (здвигає плечима). Отож воно й є. Через такі погляди суспільство обертається на лікарню.

Нора, заполонена своїми власними думками, раптом вибухає тихим сміхом і плеще в долоні.

Чого ви смієтеся? Чи ви взагалі знаєте, що являє собою суспільство?

Нора. Мені нема більше про що думати, як про ваше нудне суспільство! Я сміюся зовсім з іншого… з чогось, що страшенно веселить мене. Скажіть, докторе Ранк, тепер усі службовці Акціонерного банку залежать від Торвальда?

Ранк. І це вас страшенно веселить?

Нора (сміється й мугикає). Це вже моя справа! Моя справа! (Походжає по кімнаті.) Так, справді страшенно тішить думка, що ми… що