Читати книгу - "Останній з могікан"

Кора зачекала, поки він відійшов, і тоді з жіночою гідністю в голосі й поставі звернулася до тубільця:

— Що Хитрий Лис скаже дочці Манро?

— Слухай, — почав індіянин, кладучи руку дівчині на плече, наче цим хотів привернути геть усю її увагу до своїх слів. Але Кора рішуче, хоч і спокійно, відсторонилась від нього. — Магуа народився ватагом і вояком серед червоношкірих гуронів з-над озер. Він бачив, як сонце двадцяти весен розтопило сніги двадцяти зим, перше ніж спіткав він блідолицього, і був Магуа щасливий. Потім його білі канадські батьки прийшли в ліси і навчили Магуа пити вогняну воду, і він став негідником. Гурони прогнали його від могил батьків і переслідували, наче буйвола. Він утік уздовж берегів озер і річкою, що з них випливає, добувся до «міста гармат»[18]. Там він полював і рибалив, аж поки люди погнали його далі через ліси, просто в руки ворогам. Ватаг, із роду гурон, зробився зрештою звичайним вояком у могоків!

— Щось таке я вже чула, — мовила Кора, коли він зупинився приборкати гнів, що починав вогнем у ньому бурхати на згадку про нібито заподіяні йому кривди.

— Чи це провина Лисова, що голова його не тверда, як скеля? Хто дав йому вогняну воду? Хто зробив його лайдаком? То все блідолиці, люди такого ж кольору шкіри, що й ти.

— То чи ж я маю відповідати за те, що є бездумні й несумлінні люди, обличчя в яких такої ж барви, що й у мене? — стримано запитала Кора збудженого індіянина.

— Ні, Магуа — вояк, а не дурень. Такі, як ти, ніколи не розтулюють уст на палючий струмінь. Великий Дух дав тобі мудрість.

— Що ж я маю зробити чи порадити на твою недолю, коли не сказати — твої заблуди?

— Слухай! — почав ще раз індіянин, знову прибираючи поважної постави. — Коли англійські та французькі батьки вирили з землі свої томагавки, Хитрий Лис пристав до могоків і пішов воювати проти власного народу. Блідолиці вигнали червоношкірих з їхніх ловецьких грунтів і тепер, коли вони б'ються, білий веде їм перед. Старий ватаг при Горікені, твій батько, очолював наш загін. Він казав могокам: зробіть це, зробіть те, і його слухано. Він установив, що як індіянин наковтається вогняної води й прийде до полотняних вігвамів його вояків, то буде покараний. Магуа втяв дурницю, розкрив рота, і огнистий напій привів його до хатини Манро. І що зробив сивоголовий? Хай скаже його дочка.

— Він не забув своїх слів і вчинив по справедливості, покаравши винуватця, — сміливо відповіла Кора.

— «По справедливості»! — повторив індіянин, кинувши з-під ока лютий погляд на хоробру дівчину. — Це справедливість — самому вчинити зло, а когось за те покарати? Магуа був не сам собою, то вогняна вода говорила й діяла за нього! Але Манро цьому не повірив. Гуронського ватага зв'язали перед усіма блідолицими вояками й вибили, як собаку.

Кора мовчала, не знаючи, як зрозуміліше для індіянина пояснити цю нерозважливу батькову суворість.

— Дивись! — вів далі Магуа, пориваючи вбік легкий перкаль, що ледве прикривав йому розмальовані груди. — Оце шрами від ножів та куль, ними вояк може похвалитись перед своїм народом. Але сивоголовий залишив знаки на спині гуронського ватага, і ті знаки він мусить ховати, як жінка, під барвистою тканиною білих.

— Я гадала, — зауважила Кора, — що індіянський вояк витривалий і що його душа не відчуває болю, завданого тілові.

— Коли чіпевеї[19] прив'язали Магуа до стовпа й заподіяли йому цю рану, — мовив індіянин, прикладаючи пальця до глибокого рубця, — гурон сміявся їм у лице й казав, що то жінки б'ють так легенько. Душа його була тоді в хмарах! Але коли він відчув удар Манро, душа його лежала під березою. Душа гуронова ніколи не п'яна, і вона не дарує кривди!

— Але хіба не можна цього залагодити? Коли мій батько зробив тобі таку несправедливість, покажи, що індіянин годен прощати, і поверни йому його дочок. Ти чув, що майор Гейворд…

Магуа похитав головою, не бажаючи знов чути про обіцяні винагороди, якими він погорджував.

— То чого ж ти хочеш? — після гнітючої мовчанки запитала Кора, поволі переймаючись певністю, що легковірного й шляхетного Данкена тубілець обійшов своїми хитрими підступами.

— По-гуронському так платять: добром за добро, лихом за лихо!

— То за несправедливість від Манро ти помстишся на безборонних його дочках? Чи ж не більше годилося б воякові стати із своїм ворогом лице в лице?

— Рушниці блідолицих довгі, а ножі їхні гострі! — відмовив індіянин, зловісно посміхнувшись. — Чого це Хитрий Лис має йти під мушкети Манрових вояків, коли у нього в руках душа сивоголового?

— Скажи, що ти хочеш зробити, Магуа, — мовила Кора, насилу стримуючись, щоб говорити спокійно. — Чи ти хочеш бранців запровадити в ліси, чи задумуєш яку гіршу кару? Хіба немає ніяких винагород чи якогось іншого способу, щоб перекрити ту несправедливість і пом'якшити твоє серце? То хоч принаймні дай волю моїй тендітній сестрі, обернувши всю свою злість на мене! Увільнивши її, ти здобудеш багатство, а помсту задовольниш на одній жертві. Втрата обох дочок може звести до могили Похилого віком батька, а хто ж тоді винагородить Лиса?

— Слухай, — знову сказав індіянин. — Світлоока зможе повернутись до Горікену й розповісти старому ватагові про все, що сталося, але тільки коли темноока жінка присягнеться Великим Духом своїх батьків зробити так, як пообіцяє.

— Що ж вона має пообіцяти? — запитала Кора, своїм спокоєм та жіночою гідністю все ще стримуючи гуронову лють.

— Коли Магуа покинув свій народ, його дружину віддано іншому ватагові. Тепер він став другом гуронів і повернеться до могил свого плем'я, на береги великого озера. Хай дочка англійського ватага піде за Магуа і назавжди лишиться у його вігвамі.

Хоч яка була ця пропозиція відразлива для Кори, все ж вона знайшла в собі досить сили волі, щоб здушити обурення й відповісти спокійно:

— Що ж за приємність матиме Магуа, ділячи свою оселю з жінкою, якої він не любить, з жінкою іншого роду й іншого кольору шкіри? Чи ж не краще взяти золото Манро й дарунками прихилити до себе серце якоїсь гуронської дівчини?

Індіянин не відповідав цілу хвилину, тільки Мовчки втупився в Корине обличчя. І такий недвозначний був цей погляд, що вона опустила очі з сорому, вперше в житті спіткавши вираз, якого цнотливій жінці несила витримати. Коли вона так стояла, боячись, щоб слух їй не огидила яка ще мерзенніша пропозиція, Магуа раптом сказав