Читати книгу - "Будинок з привидами"

Жегульов хапав Козакевича подвійним нельсоном, давить йому на шию, — це дуже небезпечний прийом, але Козакевич розсердився не на жарт. Зібравши останні сили, він нагинається, падає на коліно і перекидає богатиря через себе.

Падаючи на спину, Жегульов б'є ногою по жерстяній рампі. Неначе відро кинули! Рампа погнулася.

Жора кидається до богатиря і, схопивши його за плечі, відтягає на середину килима і з ходу — на обидві лопатки.

Полагутін задзвонив.

Жегульов опам'ятався. Він хоче вирватися, він вертиться на килимі так, неначе килим цей не килим, а розпечена плита. Тепер він страшний, дуже страшний, цей ніким не переможений і переможений Козакевичем богатир, але йому не вирватися. Жора навалився на нього і не випускає нізащо.

— Годі! Годі! — кричить на вухо Жорі суддя.

До борців підбіг Котька Григоренко, торкає Жорин лікоть, — Козакевич б'є ліктем назад Котьку по коліні. Правильно! Не лізь! Котька відскочив.

Суддя сміється. Широко розставивши ноги в червоних штанях, він підносить дзвіночок до самого Жориного вуха. Козакевич, зміркувавши нарешті, що переміг, схоплюється і підбігає до рампи.

— Громадяни! Громадяни! — намагається перекричати він галас і аплодисменти.

Жора загубив і другу тапочку, він стоїть тепер на сцені в самих сірих носках, волосся його злиплося на лобі, ніс блищить, щоки мокрі, на пітних грудях добре помітне татуювання: русалка з довгим риб'ячим хвостом та серп і молот.

— Та тихше, хай скаже! — обернувшись до публіки, басом кричить вусатий Приходько.

Коли галас стихає, Жора Козакевич, важко дихаючи і не дивлячись навіть на Жегульова, вигукає:

— Я з цим бугаєм борюся… а він… «Дам тобі, — каже, — десятку, тільки піддайся…» Чуєте?

— То шахрай, а не майстер! — кричить у відповідь Приходько.

— Він бреше!.. Бреше! — пориваючись підійти до Жори, кричить з боку сцени Жегульов.

Полагутін його не пускає.

Дідок-розпорядник тремтячими руками розплутує вірьовку завіси.

— Ну, давай тоді ще боротися. Подивимося, хто кого! — кричить богатир.

Жора Козакевич важко плигає в зал. Уже знизу він відповідає Жегульову:

— Вистачить. В Одесі на Молдаванці пошукай собі партнерів, а я з такими шахраями більше не борюсь…

— Жоро, тапочки! — через весь зал кричить приятель Козакевича.

Почувши цей крик, Котька Григоренко підбирає білі тапочки і простягає їх Козакевичу.

Стискаючи їх у руках, пітний, розхвильований. Жора в самих носках швидко йде в глибину залу. І не встигає він дійти туди, фарбована олійними фарбами важка полотняна завіса, розгортаючись, падає вниз і закриває сцену, суддів і злого переможеного волзького богатиря, майстра стального затиску Зота Жегульова.

Ми вийшли не зразу. Мені здавалося, що скандал на цьому не закінчиться, і я запропонував почекати трохи. Розпалені й схвильовані не менш за Жору, ми пішли туди, в буфет, де, витягаючи з кімнати дим, гудів у вікні вентилятор.

Нам зразу стало прохолодно. Протяг обдував нас. Петько Маремуха угостив Галю шипучою зельтерською водою. Мені теж хотілось пити, але просити в Петька грошей на воду при Галі я соромився, а він, коротун, не догадався мене почастувати.

Скандалу не було.

Просто в трусах, не одягаючись, Жора Козакевич вийшов на вулицю. Я пошкодував, що ми прихопили Галю. Коли б ми були самі, то можна було б вільно піти за Козакевичем, послухати, що він розповідає своїм приятелям. А тепер ми не поспішаючи пішли по душному і вже порожньому залу на площадку і стали повільно спускатися по сходах.

— Василю, — сказав Петько. — Я одного не розумію. — Чому Жора закричав: «Він мене маже»? Чим він його мазав?

— Дурний! — відповів я сміючись. — Маже — це значить хабаря дає. Він йому хабаря обіцяв.

— А-а-а! Хабаря! А я не зрозумів, — протяг Петько, стрибаючи через сходинку. — Який він тоді «волзький богатир»? Хіба такі богатирі бувають? Він просто пройдисвіт приблудний…

Надворі було зовсім прохолодно. Вгорі, над ґанком, горіла лампочка, освітлюючи клапоть тротуару і криву акацію.

Вогні на майдані вже згасли. Темна стояла збоку друкарня, під аркою костьольних воріт було зовсім темно.

— Галочко! — почулося збоку.

Я побачив у пітьмі білу Котьчину сорочку. Галя здригнулась, озирнулась і, кинувши нерішуче: «Почекайте мене, хлопці», — швидко пішла до Григоренка.

Не знаю, про що вони говорили. Знаю, було дуже боляче стояти тут, на освітленій смужці тротуару, і знати, що дівчина, яку ти любиш, шепочеться із твоїм ворогом. Цей пройдисвіт не посоромився і при нас назвав її ніжно Галочкою. А може, сама вона дала йому право називати себе так? Я здригнувся від цієї думки! Спантеличений Петько мовчав і тільки сопів.

Галя повернулася весела.

— Ну, пішли, хлопці! — сказала вона і, вийнявши гнутий гребінець, зачесала назад рівне й густе волосся.

До самого бульвару ми йшли мовчки. Хотілося спитати Галю, навіщо кликав її Котька, але гордість не дозволяла. Соромно було. Але, видно, Галя сама почувала, що мене це цікавить, бо тільки ми переступили кам'яний поріг бульварної хвіртки, вона сказала:

— І чого тільки він до мене пристає, не знаю. Давай, каже, я тебе проведу. Дякую, кажу, я ж з хлопцями йду, не бачиш хіба? Ну, й пішов додому.

Ми не відповіли. Ображені, ми йшли мовчки, а Петько Маремуха, молодець, розуміючи, що з Галею говорити не варт, що треба її покарати, сказав мені:

— А знаєш, Васько, що мені Анатема-Молнія вранці сьогодні сказав? Помацав мої мускули, груди. «З тебе, — каже, — хлопче, може хороший, борець вийти, у тебе, — каже, — атлетична будова». Атлетична! Ти чуєш, Васько?

— Багато він розуміє, твій Анатема, — відмахнувся я з досадою. — Хіба він борець? Він шмаркач, а не борець. Не міг навіть Алі-Бурхана побороти…

— Ну, це ще питання! — відповів Маремуха з образою, і голос його затремтів. — Він хороший борець і правду сказав. Ану, помацай, які в мене мускули?

— «Помацай, помацай…» Навіщо мені мацати? Давай просто поборемося.

— Давай! — відповів Маремуха.

— Василю, не берися, Петько тебе покладе, — жартуючи сказала Галя.

— Що? Покладе? Ну, це ще побачимо. Гайда, скидай пояс! — наказав я.

— Як? Тут? — злякався Петько.

— А ти хотів на вулиці? Тут, тут, на галявинці!

— Ну давай! — наважився Петько і дзвякнув пряжкою.

— Дивися, Галю, щоб не покрали речей, — сказав я. Трава на галявинці була мокра від роси і слизька, і тільки я схопив Петька під пахви, ми обидва зразу впали на землю. Це коли сидиш у залі, то здається, що боротися легко. Петько сопів, відбивався кулаками, але я швидко повалив його, підім'яв під себе. Мені хотілося скоріше побороти його, щоб показати перед Галею свою силу. Вже залишилося зовсім небагато до перемоги, але тут Петько вивернувся і плигнув мені на спину. Він