Читати книгу - "Будинок з привидами"

Петько став на ноги і почав хапати мене за руки. Долоні у нас були мокрі від роси, мені набридло вовтузитися, я схопив Петька прямим поясом і так, стискаючи його з усієї сили, пішов уперед. Петько опирався, задкував. Не знаю, скільки б ми йшли так, але, на щастя, трапилася ямка. Петько ступив у неї і похитнувся, я наліг, ми впали на землю, і тут, нарешті, я поклав Маремуху на обидві лопатки.

— Ну, це не за правилами! — пропихтів Петько встаючи. — На рівному ти б ще поборовся зі мною. Так і дурень покладе!

— Досить вам. Теж мені борці знайшлися! — сказала Галя, простягаючи пояси і наші кашкети. — Ходімо!

Пішли. Темний бульвар спускався по скелях униз, до східців на Видрівку. Під нашими ногами скрипів розсипаний по алейці річковий пісок. Було дуже приємно, що я поклав Маремуху на очах у Галі. А вона ще думала, що Петько сильніший.

По той бік ріки біліли на схилах будиночки Заріччя. Уже всюди загасили вогні. Тільки в одному вікні горіло світло. В нашій колишній квартирі було теж темно. Цікаво, яких мешканців вселив туди комгосп?

Коли, провівши Галю, ми переходили по вузенькій дерев'яній кладочці, Петько сказав:

— Васю, а давай відлупцюємо Котьку, щоб не в'яз до Галі.

— Коли?

— Або ні! Давай краще його налякаємо!

— Налякаєш його! Аякже.

— Факт — налякаємо! Ось слухай. Буде він до себе додому на Підзамче повертатися, а ми його в провулочку підкараулимо і гарбуз назустріч виставимо. І завиємо по-вовчому. Думаєш — не побіжить? Факт — побіжить!

— А де ж ти зараз гарбуз дістанеш? Вони ж маленькі ще.

— У мене з минулого року зостався. Сухий. Шкаралупка сама. Виріжемо рот, очі, заклеїмо червоним папером, а всередину свічку! Подумає — привид!

— Чекай, Петько, — зупинив я Маремуху. — Добре, що нагадав. Хто тобі казав, що в нашій радпартшколі привиди є?

Петько озирнувся і спитав тихо:

— А що?

— Та нічого. Скільки живемо — і байдуже. Не чути навіть.

— Мені Сашко Бобир казав. Може, він набрехав, я знаю?

— А ти спитай, хто йому сказав, — цікаво.

— Добре!

— Ти часом завтра не побачиш його?

— Може, й побачу. Я вранці на Підзамче по кукурудзу піду.

— Зайди до нього, Петько. Хіба тобі важко? Адже цікаво, звідки це він узяв. Які такі привиди?

— Ну добре, зайду. А на боротьбу підеш сьогодні?

— Давай завтра. Я прийду ввечері.

— Раніше тільки приходь, — попросив Петько. — Так годині о сьомій приходь.

— Прийду обов'язково, — пообіцяв я. — Не забудь, спитай у Бобиря.

— Добре, добре! — сказав Маремуха, і ми попрощалися.

У путь-дорогу

З усіх хлопців, з якими мені довелося зустрічатися, Сашко Бобир, або Бобирюга, як ми його прозивали в трудшколі, був найбільше невдачливий.

Якось, коли ще існувала гімназія, ми спускалися по телеграфному стовпу з гімназичного двору на Дзвіничну ьулицю. Всі спускалися швидко, а Сашко Бобир захотів пофасонити і став гальмувати: проїде трохи, а потім з розгону зупиняється. До землі залишалося вже зовсім трохи, коли Сашко закричав, та так голосно, що навіть ті хлопці, які були вже біля річки, прибігли на його крик назад, нагору.

Сашко сплигнув на брук і, не перестаючи кричати, держачись обома руками за живіт, помчав по Дзвіничній вгору, в місто. Ми подалися за ним.

Сашко з ходу вскочив у квартиру лікаря Гутентага. Ми теж хотіли вбігти туди, але сестра в білому халаті нас не пустила. З відчинених вікон на вулицю долітали зойки Сашка Бобиря. Здавалося, лікар Гутентаг різав його на шматки.

Стоячи під вікном, ми думали різне. Петько Маремуха доводив, що, коли Сашко спускався по стовпу, в нього тріснув живіт.

Мій приятель Юзик Куниця казав, що, мабуть, Бобиря вкусив тарантул. Виліз із щілини і вкусив.

Незабаром зойки стихли, Ми вже вирішили, що Сашкові не жити на світі, як раптом, блідий, підтримуючи живіт, він з'явився на ґанку квартири. Слідом за Бобирем, у білому ковпаці й блискучому пенсне з позолоченою дужкою, вийшов сам лікар Гутентаг. Він тримав у руці затиснену в білій ватці чорну закривавлену тріску.

Не встиг Сашко спуститися по східцях униз, як лікар гукнув його і, простягаючи закривавлену тріску, сказав:

— Візьми собі на згадку.

За рогом Сашко задер сорочку і показав нам до чорного вмазаний йодом і злегка припухлий живіт. Скалка влізла йому під шкіру біля самого пупа і пройшла вгору до грудей. Внизу, там, де вона входила, був приклеєний круглий, як п'ятачок, клаптик бинта.

Морщачись від болю, Сашко розповів, що лікар Гутентаг видирав у нього з-під шкіри цю скалку здоровенними обценьками і що навіть лікарева донька їда допомагала батькові. Ми йшли рядом і, щулячись, позирали на скалку. Вона й справді була велика, куди більша за всі ті скалки, які не раз залазили кожному з нас у босі ноги.

Сашко пишався з того, що трапилося. Хоч у вухах у кас все ще стояв його крик, але він казав, що йому й трохи не було боляче.

— А чого ж ти кричав? — спитав Куниця.

— Чого кричав? — Навмисно! Щоб лікар прийняв мене без грошей.

Пропахлий йодом і колодієм, Сашко кілька днів був героєм нашого класу.

Незабаром історія ця забулася, але не минуло й двох місяців, і про Сашка знову заговорили.

На великій перерві ми гралися в «ловитки». Сашко побіг за гімназичні сараї і випадково ступив на дерев'яну ляду помийної ями. Ляда вмить нахилилась, і Сашко влетів у квадратний люк.

Усі думали — кінець хлопцеві. Тільки підбігли до чорної дірки, звідки несло кислим запахом помиїв, як раптом знизу долинув глухий, придавлений крик:

— Рятуйте!

— Ти держишся? — обережно зазираючи в люк, спитав Куниця.

— Я стою. Тут мілко! — долетіло з ями.

Ми витягли Сашка вуздечками, знятими нашвидкуруч з директорового фаетона.

Мокрий, з клаптями паперу і капустяних листків на одежі, Сашко виліз із ями і зразу ж став стрибати. В рудому його волоссі застряло картопляне лушпиння, від нього погано пахло.

Настрибавшись досхочу. Сашко роздягся догола і склав свою мокру одежу в кутку під сараєм. Качаючи воду з колодязя, хлопці відрами носили її до Сашка і обливали його там холодною водою з розгону, як коня: бризки чистої води розліталися далеко, виблискували проти сонця. Тремтячи від холоду, Сашко