Читати книгу - "Мати все"

«А дівчина точно не спить!» – подумки хижо посміхнулася Іветта.

Під важкою ватяною ковдрою – задуха. А ніс висунеш – мерзне. Рая міцніше обійняла маленьку сестричку: от же тепле. Скрутилося, сопе, пашіє від неї. Звикла з Раєю спати. Те ліжко одномісне всіх виколисало. Спочатку Миколка з Андрійком Раю тіснили-зігрівали, потім Едька-бешкетник. Тільки ходити почав, до Миколки з Андрійком на диван перекочував. Яся з’явилася і теж – старшій сестрі під бік. І нічого – безсоння нікого не мучило.

Рая глянула у вікно – а сьогодні не спиться. Ніч така ясна. Місяць круглий, наче хто його, як кульку, надув, повісив посеред святкових вогників-зірок світити на землю, щоб і сіра миша не заблукала. Ялинка зелена біля хати. Що ті вишні? Хіба вишню на Новий рік і Різдво паперовими сніжинками прикрасиш?

«…А в Києві ялинки теж прикрашають? – подумала – злякалася: – Тьху, дурне!» Нащо вона про ту дивну пані думає? Не поїде вона від мамки нікуди. Нащо їй їхати? Хіба вона ліжка інакшого не бачила чи дзеркала? А ті фотки пані, певно, з журналів повирізала. Вони з подружками, як малими були, так і робили. У Вітки цілий зошит і досі зірками заклеєний – і Біличка, і Кіркоров, і Пугачова, і Ані Лорак із Пономарьовим. Усі – красиві… А той хлопець, що пані його фото залишила… Красивіший!

Рая обережно відсунула малу Ясю, дістала з-під подушки фото Платона, повернула до місячного світла, і аж дух забило. Серденько тьохнуло – думки розлякало. На очі волога. Дивиться дівчинка, віри не йме: невже є такий справжній? Невже чекає, щоби вона приїхала?…

З кухні грюкіт – мамка очуняла. Півночі в генделику братів Сугоянів пиячила – значить, грошики завелися. Приповзла, на кухні присіла і захропла. За півгодини прокинеться, до ліжка посуне. Хоч би вже дошкреблася і заснула скоріш. Рая тоді – вужем до мамчиного пальта. Раз завелися грошики, треба хоч копійку поцупити. Однаково проп’є.

З кухні белькотіння:

– Ра… Бля… Райко!

Рая не відізвалася. План рятівних дій, відшліфований роками: фото за пазуху, на подушку впала, Ясю до себе притисла, із головою ватяною ковдрою накрилася, очі заплющила – спить. Міцно спить. Геть нічого не чує.

Іноді допомагало.

Задихалася під важкою ковдрою, тремтіла від страху, бо чула: мати йшла не до свого ліжка у малій кімнатці за кухнею.

– Райко… Та ти що – спиш?!

План рятівних дій… Рая закам’яніла під ковдрою. Не розплющувати очі! Не розплющувати. Піт гарячий – чи страх, чи задуха… Піт.

Нінуха вхопила за край ковдри, смикнула, і Раї враз стало холодно.

– Ану прокидайся, сучко мала! З тобою мати говоритиме! Ти зрозуміла?!

План рятівних дій… І на цей випадок є свій план рятівних дій. Рая розплющила очі, прошепотіла:

– Так, мамо.

– От! Я того… Тітка ця… Що сьогодні нам тут мозок компостувала. Нє, ну капець! Краще би вона мене всиновила, старе хабоття. Правильно?

– Так, мамо.

– Що «так»?! Жлоби смердючі! Наживаються на нас! На нормальних, бля, трударях! Ти, Райко, запам’ятай. Не погодишся з нею їхати – загризу! Ти мене почула?

– Так, мамо.

– Що «так»?! А дякувати мамці? Мамка хіба погане порадить? Інші он… на органи дітей продають, а я тебе до багатих жлобів прилаштувала! Щоб у шоколаді… Ти зрозуміла?

– Так, мамо… Дякую.

Нінуха гикнула, уже була попленталася до свого ліжка, – сама спала, дітей під бік не клала, хіба що малознайомих чоловіків, кожен із яких – палке кохання до кінця… пляшки.

Зупинилася. Штовхонула доньку.

– Та дивись мені… Щоби не ляпнула, що я тебе того… підмовляла.

– Добре, мамо, – прошепотіла.

Зарилася лицем у подушку. Задихалася, ковтала сльози, паморочилося – не відверталася. Яся вві сні смикнулася, за подушку рученятами ухопилася, тож – довелося.

Рая відкинулася на спину, очі в стелю. Прислýхалася – тихо. Заснула мамка.

– Рай’… Ти поїдеш? – почула шепіт від дивана, де спали брати.

– Андрійко? Ану спи мені! – прошепотіла грізно.

Від дивана – схлипи тихі. Підвела голову, придивилася – стирчать три голови. Брудні майки на худих плечах у темряві біліють. Миколка з Андрюхою кривляться, роти затуляють. Едька вчепився в Миколкину руку, смикає, схлипує.

– Ви дурні! Дурні! Рая не поїде! Не поїде!

– Нікуди я не поїду. Спіть уже, – прошепотіла.

Брати попадали. Пошаруділи трохи й поснули. Рая обережно дістала з-під подушки фото незнайомого красивого хлопця, підставила під місячне світло. Закусила губку, щоб не розплакатися: невже такі десь і справді живуть?

Схаменулася. Заховала фото під подушку, усміхнулася сумно. Ніхто за нею не приїде, хоч подружка Вітка й довбе весь час, що на Новий рік дива просто під ногами валяються. А от вона завтра побіжить до Вітки й покаже їй фото… І скаже, що той хлопець у неї закохався без тями. Коли?… А того… Їхав повз хутірець колись, зупинявся біля їхньої хати, і Рая йому адресу дала. Просто так. А він, бач, написав їй листа і фото вклав… Що пише? То секрет!

Тихо сповзла з ліжка. Годі мріяти. Треба по кишенях мамчиного пальта полазити. Мамка за день усього не пропиває. Може, і Раї щось перепаде…

Ліда тої ночі теж не спала.

Увечері, після прийому пацієнтів, зателефонувала няньці, дізналася несподівану новину.

– Матінка твоя поїхала ще зранку. Сказала, завтра надвечір повернеться. Отак, Лідусю. Дарма ми сподівалися, що кине ту справу грішну! Не кається! Далі шукає… І настрій уже надто бойовий. Щось надибала. А ще… – нянька поспішала вихлюпнути всі новини, та Ліда урвала:

– Чекай, Ангеліно. Забіжу – розкажеш.

За півгодини вже була на Подолі.

– А чоловік не гніватиметься?… – запитала нянька.

– Стас у відрядженні. – Ліда сиділа на кухні. Ангеліна радо метушилася біля столу: чай на травах, хлібець свіжий, сир домашній, масельце… Скучила за Лідусею.

– У відрядженні? – розсміялася. – Обоє рябоє! Одночасно здиміли. І коли повернеться?

– Так само, як і мама. Завтра надвечір, – Ліда й собі всміхнулася. Точно нянька підмітила – обоє рябоє.

Обхопила долонями гарячу чашку з духмяним напоєм – як добре вдома! У себе, на новій квартирі, вона теж іноді заварює такий цілющий чай, та тут, у батьківській оселі, все інакше: тут є Лідина чашка, її місце біля столу на