Читати книгу - "Діти капітана Гранта"

– Отже, ви не прямуєте до Кармена? – запитав він перегодя.

– Ні, – відповів Паганель.

– І до Мендоси – теж не їдете?

– І туди не їдемо.

До Паганеля під’їхав Гленарван і запитав, що йому каже Талькав і чому він зупинився.

– Він запитує, куди ми прямуємо: до Кармена чи Мендоси, – пояснив Паганель, – і дуже здивувався, коли довідався, що ми не їдемо у жодне з цих місць.

– Справді, наш маршрут стороннім видається дивним, – зауважив Гленарван.

– Певно, так. Він стверджує, що ми нікуди не приїдемо.

– Послухайте, Паганелю, чи не могли б ви йому пояснити мету нашої експедиції і чому нам так важливо потрапити саме на схід?

– Це буде дуже важко, – відповів Паганель, – бо індіанець не тямить на географічних градусах, а історія документа здасться йому фантастичною.

– То що саме він не зрозуміє, історію документа чи самого історика? – серйозно запитав майор.

– О, Мак-Наббсе! – вигукнув Паганель. – Ви все ще продовжуєте сумніватися в моїй іспанській мові!

– То спробуйте пояснити йому, мій поважний друже! – відповів той.

– Спробую.

Паганель під’їхав до патагонця і почав пояснювати йому мету експедиції.

Географові часто доводилося переривати своє пояснення то за браком слів, то через труднощі пояснення певних особливостей справи, незрозумілих дикунові. Цікаво було спостерігати за вченим: він жестикулював, вимовляв слова по складах. Неборака так надривався, що в нього аж піт котився градом із чола. Коли йому бракувало слів, то доводилося пояснювати за допомогою рук. Паганель спішився і став креслити на піску географічну мапу: меридіани перетиналися з паралелями, було зображено два океани й дорогу до Кармена. Жоден викладач ще не потрапляв у таку скруту. Талькав спокійно стежив за всіма рухами географа, але не можна було вгадати, розуміє він його чи ні.

Урок географії тривав понад півгодини. Нарешті Паганель замовк, витер піт, що струменів по обличчю, і поглянув на патагонця.

– Він зрозумів? – запитав Гленарван.

– Зараз з’ясуємо, – відповів Паганель. – Та якщо він нічого не втямив, я відмовляюся від подальших пояснень.

Талькав стояв нерухомо. Він мовчав. Його погляд був прикутий до накресленої мапи на піску, яку поволі здувало вітром.

– Ну? – запитав його Паганель.

Здавалося, Талькав не чув питання. Учений уже вловив майорову іронічну посмішку і, зачеплений за живе, збирався було з новими силами поновити урок географії, аж тут патагонець жестом зупинив його.

– Ви шукаєте бранця? – запитав він.

– Так, – відповів Паганель.

– І шукаєте його саме вздовж того шляху, що простягається від сонця на заході до сонця, що сходить? – додав Талькав.

– Саме так.

– Ваш бог доручив хвилям величезного моря таємницю полоненого?

– Так, сам бог.

– То нехай буде воля його, – з певною урочистістю сказав Талькав, – ми попрямуємо на схід і, якщо треба буде, дійдемо до самого сонця.

Здивований здібностями свого учня, Паганель одразу ж став перекладати товаришам відповіді індіанця.

– Який розумний народ! – додав він. – Я певен, що з двадцяти селян моєї країни дев’ятнадцять нічого не зрозуміли б із моїх пояснень.

Гленарван попросив дізнатися у патагонця, чи не чув він про чужоземців, які потрапили в полон до індіанців пампасів. Паганель поставив індіанцеві це питання і чекав на відповідь.

– Ніби чув, – відповів патагонець.

Цю відповідь миттю було перекладено англійською, і семеро мандрівників, оточивши патагонця, запитально на нього дивилися.

Паганель, од хвилювання насилу добираючи слів, продовжував ставити питання, водночас його погляд, спрямований на поважне обличчя патагонця, намагався прочитати відповідь раніше, ніж та злетить з його вуст.

Кожне іспанське слово патагонця географ повторював англійською, і в такий спосіб його супутники ніби чули відповіді рідною мовою.

– Хто був цей полонений? – запитав Паганель.

– Це чужоземець, європеєць, – відповів Талькав.

– Ви бачили його?

– Ні, але я знаю про нього з розповідей індіанців. Сміливець із воловим серцем.

– Волове серце! – повторив Паганель. – О, який чудовий образ! Друзі мої, ви зрозуміли? Він хоче сказати «мужня людина»!

– Мій батько! – крикнув Роберт Грант. Потім, звертаючись до Паганеля, він запитав: – Як сказати іспанською: «Це мій батько»?

– Es mi padre, – відповів географ.

Тоді Роберт узяв Талькава за руки і з ніжністю вимовив:

– Es mi padre!

– Su padre![40] – вигукнув патагонець, і його очі засяяли.

Він обійняв хлопчика, зняв із сідла та із симпатією вдивлявся в нього. На розумному спокійному обличчі індіанця з’явився вираз співчуття.

Та Паганель ще не закінчив своїх розпитувань. Де перебував цей полонений? Що він робив? Коли саме Талькав чув про нього? Усі ці питання враз на нього навалилися. Патагонець одразу ж давав відповіді.

Паганель дізнався, що європейця полонило одне з індіанських племен, яке кочує територією між річками Колорадо і Ріо-Негро.

– Де плем’я перебувало востаннє? – запитав Паганель.

– Поблизу касика Кальфоукоура, – відповів Талькав.

– Поблизу того шляху, яким ми прямуємо!

– Так.

– А хто такий цей касик?

– Він вождь індіанського племені поюче, людина з двома язиками та з двома серцями.

– Тобто він хоче сказати, що цей вождь – лукава людина на словах і на ділі, – пояснив Паганель, заздалегідь дослівно переклавши цей красивий, образний вираз. – Чи зможемо ми врятувати нашого друга? – запитав він.

– Можливо, якщо він досі перебуває в руках індіанців.

– А коли ви про нього чули востаннє?

– Вже давно. Відтоді сонце двічі посилало пампі літо.

Радості Гленарвана не було меж. Час, указаний патагонцем, збігався із датою документа. Залишалося з’ясувати ще одне питання, і Паганель притьмом зробив це.

– Ви говорите про одного полоненого, – сказав він, – а хіба їх було не троє?

– Не знаю.

– І ви нічого не знаєте про те, що тепер із полоненим?

– Нічого.

На цьому розмова закінчилася. Можливо, троє полонених давно були розлучені один з одним. Однак патагонець стверджував, що поміж індіанців ішла розмова про якогось європейця, котрий потрапив до них у полон. Час, коли це сталося, місцеперебування полоненого, навіть образна фраза патагонця про його відвагу – все, поза сумнівом, стосувалося капітана Гранта.

Наступного дня, 25 жовтня, мандрівники з новими силами рушили на схід. Їхали сумною, одноманітною, нескінченною рівниною, яка на місцевому діалекті називалася травесіас, тобто пустельний район.

Вітри наче відполірували глинястий ґрунт: жодного каменя чи кругляка, вони лише подеколи траплялися на дні якого-небудь безплідного, зашерхлого яру або по берегах ставочків, викопаних індіанцями. Подекуди росли низькорослі гаї з темними верхівками, їх то там, то тут прорізали білі ріжкові дерева із солодкими стручками, – вони мають тонізуючу дію і приємні на смак. Інколи траплялися гайки чанари – дикої тернини та колючих чагарників, кволий вигляд яких свідчив про бідний ґрунт.

День 26 жовтня видався дуже важким –