Читати книгу - "Ліцей слухняних дружин"

А нас не вчили страждати.

Вона занурила обличчя у великий носовичок і здушено промовила:

— Чому, чому моя дівчинка померла?!! Невже вона пішла моїм шляхом, і я — винна? Чому про це думаю лише я?! Її мати і батько живуть весело і спокійно. Вони нічого не знають і лишаються щасливими. Ось це і є те, заради чого люди віддають на навчання своїх доньок: щоби бути щасливими, не перейматися і не страждати.

Я подумав, що це дивна логіка.

Але, можливо, в ній є якийсь вищий сенс? Мені не вистачало батьків, їхня загибель досі мені боліла. А якщо б я зовсім не знав їх, можливо, не було б так боляче?

Я не помітив, що ми мовчимо вже кілька хвилин.

Стара пані ніби задрімала.

— А що то за спосіб, яким вилучають хибні думки? — урвав тишу я.

— Донька казала щось про «ковток щастя»… — тихо сказала вона.

— А що це таке?

— Докладно не знаю. І якби знала, не сказала б! Мовчання — золоте правило, до речі… І вона дійсно замовкла.

Навіть не сказала мені «до побачення», коли я зачиняв за собою двері.

Так і лишилася сидіти в кріслі: стара пані, що втратила свій рай, і руда кішка, що знайшла його на її колінах, котрі ще пам’ятали гострі хвилі блакитного Дунаю.

***

Утрачений рай — це коли ти починаєш мислити самостійно. І тоді вже не можеш заснути. Не можеш сприймати події в одній площині, мов розкладений пасьянс, де кожна карта кладеться на своє місце і все сходиться.

Починаєш розуміти, що яблука не завжди бувають солодкими, а посмішка — відвертою. Кожен постулат, що надійшов ззовні, підлягає ретельній і прискіпливій перевірці. І втрачаєш довіру до всього.

Я давно думав про це. З того часу, як втратив батьків.

До того я цілком нормально сприймав деякі «аксіоми», які тепер спростовую.

Скажімо, коли кажуть — «незамінних немає». Зрозумів, що такого не буває, і почав заперечувати й інші: «гроші не пахнуть», «переможців не судять», «два чоботи — пара», «ліс рубають — друзки летять» і купу інших, які нам втовкмачували, мов «дацзибао»…

І все виявилося брехнею! Гроші смерділи. Переможців саджали і судили. Лівий чобіт муляв, правий — «хлюпав», кожна «друзка» мала свою особисту історію, без якої не було б того лісу.

Але якщо про це не замислюватись, можна жити спокійно. Спокійно і безтямно.

Життя гнуздає тебе, хтось дає тобі до рота вудила, ти вдячно затискаєш їх у щелепах і час від часу жуєш, мов гумку, на очах — чудові «сонцезахисні» шори, у вухах — навушники, в яких лунає «цоб-цабе». І вперед — у світле майбутнє! І така благодать, що навіть ліньки повернути голову, щоб хоч одним оком скосити на того, хто править твоєю ходою, хто натягує чи відпускає віжки.

Я давно втратив свій рай. Хоча спочатку моя хода нічим не відрізнялась від багатотисячної ходи інших, хто так само йшов поруч, покірно тягнучи свій віз. Єдиним, що трохи відрізняло мене від інших, було моє ім’я. Його дали мені при народженні мої романтично налаштовані батьки.

У дитинстві я ненавидів його, адже з мене знущались. В інституті воно допомагало мені складати іспити, адже кожен викладач починав його із запитання, чому мене так назвали. І, розповідаючи різні небилиці, я завжди перебирав певну частку відпущеного на іспит часу і завойовував непереможну симпатію здивованого педагога. Так само, через балачки про походження мого імені, мене легко взяли на роботу з третього курсу — інженером-електриком на залізницю. Це було майже здійсненням мрії! Коли не було авралів, я сидів у невеличкому приміщенні на станції і спостерігав, як повз мене пролітають вагони «і колеса в пітьмі цокотять», а потім вчився грати на саксі, вмикаючи старий магнітофон із записами Сігурда Рашера, Койлмена Хоукінса, Лестера Янга, Бена Уебстера та іншими, котрі стали для мене маленькими і великими богами…

Потім я плюнув на все це. І покинув свій залізничний рай разом із своїм вірним другом — саксофоном. На відміну від мене, він ніколи не боявся імпровізацій…

…А директор пересувного шапіто любив саксофон.

Вони знайшли одне одного, коли я підробляв на весіллі.

Це було весілля справжньої «принцеси цирку» — доньки повітряного жонглера, на яке мене запросили разом із невеличким джаз-бендом, котрий склався ще в підлітковому віці у нашому дворі (до речі, в ньому грав і Барс — Сашко Приходько). Час від часу ми знаходили собі такий підробіток не так заради грошей, як заради розваги і бажання розвіяти сум-нудьгу від перебування на своїх «постійних місцях праці». Тоді Барс ще працював музичним редактором на радіо, а я перевіряв стан електричного живлення на приміських лініях залізниці.

На тому весіллі був і директор пересувного шапіто, румун за походженням, на ім’я Кароль Варга. Слухаючи мій сакс, він пустив кілька фонтанів скупих чоловічих сліз і запропонував «літні гастролі» на узбережжі Болгарії. Я не уявляв, як це може виглядати, але зголосився подумати.

Барс сказав, що я ідіот, якщо можу покинути місто якраз в той час, коли нас — його і мене — згодні прийняти до оркестру філармонії, за його словами «задурно» — без зв’язків, а головне — музичної освіти. А таке, за його ж словами, випадає не кожному.

Барс завжди мав рацію. І я вагався.

Доти, доки не зустрів Мінні…

Вона була надзвичайна! Вона любила мій саксофон, майже як Кароль Варга. А можливо, ще більше. Коли вона вперше побачила його в моїх руках, два його золотих обриси назавжди відбилися в її величезних чорних зіницях. Вони залишалися там навіть тоді, коли я замотував сакс замшевою пелюшкою і ховав у футляр, ревнуючи її до нього.

Не знав, кого з нас вона любить більше.

Коли я ховав саксофон, Мінні відвертала від мене очі, ніби розуміючи, що я ревнуватиму до цих закарбованих в її зіницях двох крихітних золотих суперників.

Я не бачив істоти, красивішої за Мінні. А вона не бачила нічого красивішого за саксофон. На цьому ми і зійшлися.

Сталося це досить просто.

Коли я вперше ступив за цупку парусину службового приміщення шапіто, щоб побалакати з Каролем Варгою про свої права й обов’язки, маршрут майбутніх гастролей і проблеми з дозволом на тимчасову роботу за межами країни — в самий