Читати книгу - "З мапи книг і людей [Збірка есеїстики]"

Тому я люблю Берлін. За те, що тут іще відчутний розлитий у повітрі — у доборі заголовків на розкладках книгарень, у «палімпсестній», із різних історичних шарів складеній архітектурі, в незализаній насторченості кутів і пропорцій, у тисячах палючих дрібниць, — біль живої пам'яти. Досвід приниження — одне з найбільших і найтяжчих випробувань і для людей, і для народів, і далеко не завжди цей досвід негативний — за умови, якщо стає духа витримати його з повною свідомістю, проговорити його собі до кінця, не впавши в спокусу «підсісти на медізолам». (Пам'ятаю, як був різко погарнішав Нью-Йорк після трагедії 11 вересня, почистішав не тільки ззовні, а й внутрішньо: кудись поділась його звична агресія й метрополітальна навальність темпу, ніби ввімкнулась інша музика, повільна й ніжна, — і як недовго це тривало… А ще — аж надто добре знаю, як трудно бореться зі «спокусою медізоламу» моя країна, що заледве виповзла півживою з-під уламків імперії, і який досі сильний у ній масовий паралізуючий страх перед тим, щоби впритул глянути в очі своєму минулому в повному обсязі — як перед поглядом василіска.) Досвід Берліна, цього возз'єднаного нервового вузла нашої поствоєнної цивілізації, який, волею історії, успадкував обидва її «сектори», обидві «півкулі», з усіма їхніми — в кожній своїми! — напівправдами-напівбрехнями, піввіку не провітрюваними темними закапелками й прикушеними на півслові (або й просто замовчаними) травмами, — цей досвід сьогодні важливий нам усім. Украй важливо, можливо, навіть вирішально для нового століття, щоб Берлін із ним упорався.

Я тримаю в кишенях відрухово стиснуті, мов «на щастя», кулаки і зливаюся з юрбою, що суне в підземку.

***

Десь на другий тиждень свого перебування в Берліні я завважую, що мене починає дратувати наставлена в небо спринцовка над Александерпляц. Як шприц для ін'єкцій. І, головне, видно її звідусюди — не сховаєшся. Здалеку здається, мовби десь за будинками причаїлася й велетенська рука в ґумовій рукавичці, тримаючи шприца напоготові. Рука невидимого анестезіолога.

— Мур? Та він зовсім не тут стояв, Мур! — сміється А., журналіст, із яким ми познайомилися в Києві під час Помаранчевої революції, а тепер сидимо в Кафе Адлер коло Чекпойнт Чарлі й наввипередки лаєм одне одному політиків своїх країн, змагаючись, чиї гірші (спочатку вигравала я, але потім А. «вдарив козирем» — Шредером, і я капітулювала). — Мур стояв отут, — він махає рукою за вікно, — зразу за хідником, чи ж мені не пам'ятати, я п'ятнадцять років із цього вікна на нього дивився!..

Ось так воно й починається, заростання травою. Помаленьку, потрошку, метр за метром. Тим, котрі ще пам'ятають, нині під п'ятдесятку. Ще одне покоління — і вже не знайти буде слідів…

А решта все — література, як слушно сказав був колись один француз.

***

Час, нарешті, відвідати й моїх мертвих. Заксенгаузен — місце, збережене бездоганно чистим за емоційною тональністю: цілий час, упродовж п'яти годин блукання по гігантському полю смерти під хмарним листопадовим небом, від самої миті вступу в браму (спахає в свідомості: «Lasciate ogni speranza»[71]…), всередині мені нечутно звучить щось схоже на вібрацію потужного симфонічного оркестру: Моцарт, «Реквієм»?..

Моїх мертвих немає в експозиції. Ні портретів, ні бодай згадки про те, що тут у 1941—1944 роках були ув'язнені провідники українського Опору, армії, яка три роки воювала з Гітлером, а потім іще повних десять років — зі Сталіним, через що й «випала» на наступних піввіку з «двосекторної» чорно-білої картинки, яку склали переможці з уламків тієї війни. (Українці взагалі в ту картинку не вписувалися: для Гітлера вони були «родина кроликів», для Сталіна — «приватновласники, заражені буржуазним націоналізмом», і в обох випадках підлягали рішучій трансформації, результатом якої стали масові гекатомби.) Та я можу обійтися й без вказівок експозиції, я достатньо часу просиділа по архівах, працюючи над «Музеєм покинутих секретів» — романом про ту війну і ту «загублену» в історії армію, і знаю, де загинув мій улюблений поет Олег Ольжич: у цій-от приземкуватій споруді з табличкою Gefangnis[72], в одній із цих камер, закатований ґестапо в ніч із 9 на 10 червня 1944 року. Добре було б почитати його вірші на голос під цим склепінням, але мені заважає присутність зграйки японців: якось не хочеться їх шокувати, ані будь-що пояснювати. Тому я просто хвильку мовчки стою серед коридору.

І тільки на виході з «радянського сектора» концтабору (саме тут мої внутрішні оркестри сягають кульмінації: через ҐУЛАҐ пройшла вся моя родина, батько в ті самі й роки, 1949—1953, тут усе вже впізнаване підшкірно-кровно!), надворі, під посутенілим небом, на тлі якого особливо моторошно правдивими, ніби й досі всередині повними людей, виглядають німотні бараки, я здаю собі справу, що цей «об'єднаний», нацистсько-сталінський Заксенгаузен є породженням уже об'єднаного Берліна — його відновленої, «двопівкульної» пам'яті. І що це насправді найдосконаліший символічний пам'ятник тій війні, котра почалася в Європі 1933 року: приходом Гітлера до влади в Німеччині — й Сталіновою «голодоморною пацифікацією» України, — а по-справжньому закінчилася щойно 1989-го, з падінням Берлінського Муру: концтабір, де два тоталітаризми, не розділені лінією фронту, так зримо-наочно — нерозрізняльно! — злилися водно.

І може, це й є найкращий пам'ятник моїм мертвим.

Берлін, 29 листопада — З грудня 2007 року

Попіл Клааса[73]

Бути першим письменником, змушеним представляти літературу своєї країни чужоземній аудиторії, котра не те що про літературу, а й про країну твою уявлення має в кращому випадку приблизно-географічне, — то місія завжди трохи ексцентрична. (Якось у Стокгольмі мені довелося виконувати її в тандемі з бритійкою Маріною Левіцкі, з якою нас, в очах шведського видавця, об'єднувало те, що в обох наших романах — моїх «Польових дослідженнях з українського сексу» та її «Короткій історії тракторів по-українськи» — було в заголовку слово «Ukrainian»…) Дивовижна штука, — бурмочеш собі під носа, розпаковуючи валізку в затишній (солодко пропахлій старим деревом, лляним полотном і мокрим дерном) спальні Вілли Геллебош, — дивовижна штука, адже це всього-на-всього дві з хвостиком години лету, а враження — наче опинилась на іншому континенті… І все тому, що тут ти — людина без «розпізнавчих знаків», без жодних культурних референцій, що могли би тебе «маркувати» як представника певної спільноти. Ані книжки й картини, з якими ти