Книги Українською Мовою » 💛 Інше » З мапи книг і людей [Збірка есеїстики] 📚 - Українською

Читати книгу - "З мапи книг і людей [Збірка есеїстики]"

330
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "З мапи книг і людей [Збірка есеїстики]" автора Оксана Стефанівна Забужко. Жанр книги: 💛 Інше. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 92 93
Перейти на сторінку:
в Гарварді, де Соля в 1993—1994 роках перебувала на стипендії IREX, вона цілий семестр відвідувала на філософському факультеті семінар із «Критики чистого розуму», — навіть на дитячому майданчику, куди водила Дану бавитися, вмощувалася зі здоровенним англомовним томиськом Канта… Не думаю, щоб якийсь інший український літературознавець (крім хіба що Юрія Шевельова!) міг похвалитися тим, що простудіював Канта від дошки до дошки, — і не лише Канта. Соля, зі свого боку, ніколи не переставала дивуватися, як це люди, маючи практично необмежені можливості для інтелектуального росту й навчання, примудряються нічого не читати, нічим не цікавитись, а весь обмін ідеями зводять до нецеремонного «Бери пляшку й приходь!», — саме так, дослівно, був запросив її в гостину на початку 1990-х один діаспорний колеґа, з яким вона тоді співпрацювала. «Довелося пояснити йому, — оповідала з гумором, — що така форма наукового спілкування мене не влаштовує».

124

Не можу не згадати, як обурювалася Соломія хвалебною рецензією на одну з «Основівських» книжок: рецензент, вочевидь бажаючи зробити їй приємність, безтурботно написав, буцімто книжка «вмить зникла з полиць книгарень», — і навряд чи й уторопав причину Солиного гніву, коли вона, замість дякувати, напалась на нього з нагінкою, — як додумався таке ляпнути і чи уявляє бодай приблизно, скільки всього в країні чинних книгарень (діло було 1997 року), і скільки часу й сил бере випродати в них тисячу примірників однієї книжки!.. Переповідала мені цю розмову, все ще клекочучи обуренням: «А він мені преспокійно заявляє: ну, це я так, для більшого ефекту! Уявляєш?». До цього традиційно-радянського «дискурсу брехні», — коли словами маніпулюють безвідносно до реальности, як симулякрами, «для більшого ефекту», — мала стійку, непереборну відразу: не зносила не тільки прямої брехні, хай би на позір і безневинної (втім, чи буває безневинна брехня?..), а й просто «порожніх фраз», не забезпечених значенням, — умить виловлювала їх своїм філологічно загостреним слухом що в усній мові, що на письмі, і справжньою насолодою було слухати її блискучі знущальні імпровізації над яким-небудь квазиглибокодумним рядком із наших радянських «класиків» (зачепившись об одне фальшиве слово, «тягла за нитку» і «роздягала» текст, як андерсенівський хлопчик короля, — віртуозні забави, філологічне гурманство, призначене винятково для живої бесіди, — на письмі Соломія трималася значно академічнішого стилю).

125

Це з її листа від 6.03.1999 року — я тоді була в Німеччині, в письменницькому домі в Фельдафінґу, а Соля писала мені зі Стокгольма, куди вирвалася, цитую, «трохи очуняти від усіх київських проблем» на семінар, організований жіночою секцією шведського ПЕН-клубу (восени 1998-го група шведських письменниць приїздила до Києва, і ми з Соломією влаштували їм імпровізований «семінар» у Могилянці, — була ідея зробити такі обміни реґулярними). Мова тут про ту саму фатальну ванну, яка через десять місяців і «вистрелить», за законом класичної драматургії, — як ґвинтівка в останньому акті.

126

Проект цей зініціював Аскольд Мельничук, який і познайомив мене з Едом, — а я вже, своєю чергою, притягла до роботи над антологією всіх українців, які 1994 року зібралися по американський бік Атлантики. Соломії «дісталася» передмова, але насправді вона, поки була в Кембриджі, доброхіть, на громадських засадах, виконувала й цілу купу редакторської роботи, дарма що серед редакторів її імени не вказано.

127

Я написала тоді для неї «Я, Мілена», і Соля була дуже задоволена — не так із моєї старанности, як із того, що потверджувавсь один із її засадничих літературознавчих принципів: «Я завжди кажу: є замовлення — є література, нема замовлень — нема літератури!». Тобто, вона й тут «будувала» — в країні без книжкового ринку, без наявної видавничо-журнальної інфраструктури (котра тільки й робить письменство суспільно запотребованим заняттям!) використовувала кожну нагоду, щоб поставити літературний процес на професійні рейки, показавши насамперед самим літераторам, як воно «має бути» (а натоді цього собі не уявляв майже ніхто, — за способом функціонування наша література 1990-х була чистою «художньою самодіяльністю»: виступи, читання, які-небудь випадкові «ґрантові» альманахи зі сценічною презентацією, — і Соля, ретельно відвідуючи всі такі акції, скрушно констатувала: «Все це дуже добре, вся ця тусня, але ж це тільки соціологія літератури, — а  т е к с т і в -то нема!» — «текстом», вартим літературознавчих «анналів», було в її устах те, що вже виходить за межі письменницького міжсобойчика, «капусняку для своїх», і антологію, призначену для іноземного читача, розглядала, зокрема, і як привід добути від засниділих у своєму закапелку українських авторів хоч кілька таких «текстів»).

128

«Усе запечатано і покладено в архів» (англ.).

129

Це не просто мій здогад, вона справді виношувала таку стратегічну мету, — між іншим, гірко шкодувала, що цю місію провалив інший науковець, на якого колись, у 1980-х, покладали під цим оглядом чималі надії. Взагалі, про «інтелектуальну імпотенцію» (власний вираз) колеґ завжди говорила з болем, — для неї це було щось як каліцтво в близькій родині. Ризикую залізти не в свій город (про такі речі ліпше судити її колеґам по академії), але мені здається, Соля дуже дорожила тим, що називається духом наукової спільноти — в «нерадянському», ренесансно-гуманістичному, «кастальському» сенсі, який іще деколи зберігається в західних університетах, — і всіма силами намагалась його утвердити і в нашому академічному середовищі (крім неї, тільки від іще двох людей із цього середовища — так само визначних учених, тільки не літературознавців, і до того ж на покоління старших, — я чула в ужитку, коли йшлося про наукове життя, слово «ми»: це мовилося з істинно «буршівською» демократичною гордістю, відразу віяло атмосферою старого університету й «вільних мистецтв»…). Чи помилюся, коли скажу, що саме вона стояла біля витоків Болонського процесу в Україні? Треба пам'ятати, що Соля не зносила традиційної української «хлестаковщини», — коли діла на копійку, а ґвалту на карбованець, — і ніколи не те що не вихвалялася, а навіть і не ділилася з нефахівцями суто фаховими аспектами своєї «багатоверстатної» діяльности. Відповідно, значна частина її «курікулюм віте» ширшій публіці залишається невідомою, і це стосується, зокрема, і її організаційних заслуг перед українською наукою.

1 ... 92 93
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «З мапи книг і людей [Збірка есеїстики]», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "З мапи книг і людей [Збірка есеїстики]"