Читати книгу - "Майстер і Маргарита"

— Алло! — почувся в слухавці різкий, неприємний голос Римського.

— Драстуйте, Григорію Даниловичу, — тихо заговорив Стьопа, — це Лиходєєв. Тут така справа… гм… гм… у мене сидить цей… є… артист Воланд… Так ось… я хотів запитати, як відносно сьогоднішнього вечора?..

— А, чорний маг? — відгукнувся в трубці Римський. — Афіші зараз будуть.

— Ага… — слабким голосом проказав Стьопа, — ну, бувайте…

— А ви скоро прийдете? — спитав Римський.

— За півгодини, — відповів Стьопа і, повісивши рурку, стис гарячу голову руками.

Ой, яка ж препогана виходила річ! Що ж це з пам’яттю, громадяни? Га?

Але довше затримуватись у передпокої було негоже, і Стьопа тут же уклав план: усіма засобами приховати свою неймовірну забудькуватість, а зараз насамперед спритно випитати в чужоземця, що, власне, він наміряється сьогодні показувати в довіреному Стьопі Вар’єте?

У той мент Стьопа повернувся від апарата і в дзеркалі, яке висіло в передпокої й довго не витиралося лінькуватою Грунею, виразно побачив якогось дивного суб’єкта — довгого, як жердина, і в пенсне (о, коли б тут був Іван Миколайович! Він упізнав би цього суб’єкта відразу!). А той відобразився і згинув. Стьопа в тривозі глибше заглянув у передпокій, і вдруге його хитнуло, бо в дзеркалі пройшов величезний чорний кіт і так само зник.

У Стьопи обірвалося серце, він мало не впав.

«Що ж це таке? — подумав він. — Чи не втрачаю я розум? Звідки ці відображення?!» — Він заглянув у передпокій і злякано закричав:

— Груню! Який це кіт тут у нас шастає?! Звідки він? І хтось ще з ним?!

— Не турбуйтеся, Степане Богдановичу, — відізвався голос, але не Грунин, а гостя зі спальні. — Кіт цей мій. Не нервуйте. А Груні немає, я відіслав її до Воронежа, вона скаржилася, що ви в неї відпустку замахлювали.

Слова ці були такі несподівані й недоладні, що Стьопа вирішив, що вони йому причулися. Геть ошелешений, він повернувся підтюпцем до спальні й закам’янів на порозі. Волосся його заворушилося, на лобі рясно виступив дрібний піт.

Гість перебував у спальні вже не сам, а в товаристві. В другому кріслі сидів той жевжик, що привидівся у передпокої. Тепер його ясно можна було розгледіти: вуса-пір’їнки, скельце пенсне виблискує, а другого скельця немає. Але побачив він у спальні речі ще гірші: на ювеліршиному пуфі в нахабній позі розсівся хтось третій, а саме — жахливих розмірів чорний кіт з чаркою горілки в одній лапі й виделкою, на яку він устиг настромити маринований гриб, у другій.

Світло, і без того тьмянувате в спальні, зовсім почало мерхнути в очах Стьопи. «Ось як воно божеволіють…» — подумав він і ухопився за одвірок.

— Я бачу, ви трохи збентежені, найдорожчий Степане Богдановичу? — запитав Воланд у Стьопи, який цокотів зубами. — А дивуватися тут немає чому. Це мій почет.

У цю мить кіт випив горілку, і Стьопина рука поїхала по одвірку вниз.

— ї почет цей потребує місця, — продовжував Воланд, — так що хтось із нас у цій квартирі зайвий. І мені здається, що цей зайвий — саме ви!

— Вони, вони! — козлячим голосом заспівав довготелесий картатий, у множині говорячи про Стьопу. — Взагалі вони останнім часом страшенно свинячать. П’ють без міри, лигаються з жінками, використовуючи своє становище, ні чорта не роблять, та й робити нічого не можуть, позаяк нічогісінько не петрають у справі, їм дорученій. Начальству очі замилюють!

— Машину даремно ганяє казенну! — доклепав і кіт, жуючи гриб.

І тут сталася четверта й остання з’ява у помешканні, коли Стьопа, вже зовсім сповзши на підлогу, кволою рукою дряпав одвірок.

Просто із дзеркала трюмо вийшов невеличкий, але навдивовижу широкоплечий, у котелку на голові і з іклом, що стирчало з рота і ще більше спотворювало без того небачено бридку пику. А до того ще вогненно-рудий.

— Я, — долучився до розмови цей новак, — взагалі не збагну, як він вискочив у директори, — рудий гундосив усе дужче і дужче, — він такий же директор, як я архієрей.

— Ти не схожий на архієрея, Азазелло, — зауважив кіт, накладаючи собі сосиски на тарілку.

— Я це ж і кажу, — прогундосив рудий і, обернувшись до Воланда, додав поштиво: — Дозвольте, мессіре, викинути його під сто чортів із Москви?

— Тпрусь!! — раптом ревнув кіт, настовбурчивши шерсть.

І тоді спальня пішла обертом довкола Стьопи, і він ударився головою об одвірок і, непритомніючи, подумав: «Я вмираю…»

Але він не вмер. Трохи розтуливши очі, він побачив, що сидить на чомусь кам’яному. Поруч щось шумувало. Коли він роздер очі як слід, то збагнув, що шумить море і, більше того, — хвиля погойдується побіля самих його ніг, що, словом, він сидить на самому краєчку молу, що над ним блакитне сяюче небо, а позад нього — біле місто на горах.

Не знаючи, що чинять у таких випадках, Стьопа звівся на тремтячі ноги і почвалав по молу до берега.

На молу стояв якийсь чоловік, палив і плював у море. На Стьопу він вирячився дикими очима і припинив плювання. Тоді Стьопа устругнув таку штуку: став навколішки перед невідомим курцем і мовив:

— Благаю, скажіть, що це за місто?

— Ну й ну! — сказав бездушний курець.

— Я не п’яний, — хрипко відповів Стьопа, — зі мною щось подіялося… я хворий… Де я? Що це за місто?..

— Ну, Ялта…

Стьопа тихо зітхнув, повалився набік, головою вдарився об нагрітий камінь молу. Свідомість полишила його.

Розділ 8

ДВОБІЙ ПРОФЕСОРА З ПОЕТОМ

Саме в той час, коли свідомість полишила Стьопу в Ялті, тобто близько до пів на дванадцяту дня, вона повернулася до Івана Миколайовича Бездомного, котрий прокинувся після глибокого і тривалого сну. Певний час Іван мізкував, як це він потрапив у невідому кімнату з білими стінами, з дивовижним нічним столиком з якогось світлого металу і з білою шторою, що за нею відчувалося сонце.

Іван струсонув головою, переконався, що вона не болить, і пригадав, що він перебуває в лікарні. Ця думка потягла за собою спомин про загибель Берліоза, але сьогодні він не дуже збурив Івана, Виспавшись, Іван Миколайович став спокійнішим і розмірковувати почав ясніше. Полежавши якийсь час непорушно в чистісінькому, м’якому і зручному пружинному ліжкові, Іван завважив ґудзик дзвоника побіля себе. За звичкою