Читати книгу - "Майстер і Маргарита"

У ногах Іванового ліжка засвітився матовий циліндр, на якому було написано: «Пити». Постоявши деякий час, циліндр почав обертатись, доки не вискочив напис: «Няня». Звісно, що хитромудрий циліндр вразив Івана. Напис «Няня» заступив напис «Викличте лікаря».

— Гм… — мовив Іван, не знаючи, що робити з цим циліндром далі.

Але тут випадково пощастило, Іван натис ґудзика на слові: «Фельдшерка». Циліндр тихо продзеленчав у відповідь, зупинився, погас, і в кімнату ввійшла дебела симпатична жінка в білому чистому халаті й сказала Іванові:

— Доброго ранку!

Іван не відповів, бо сприйняв це привітання за недоречне з огляду на обставини. Справді, запроторили здорову людину в лікарню, та ще вдають, що це так і слід!

Жінка тим часом, не втрачаючи доброзичливого виразу обличчя, за допомогою одного натискування кнопки підняла штору, і в кімнату через широкопетлисту й легку сітку, що спадала до самої підлоги, ринуло сонце. За сіткою відкрився балкон, за ним берег звивистої річки і на протилежному її березі — веселий сосновий бір.

— Будь ласка, беріть ванну, — запросила жінка, і під її руками розсунулася внутрішня стіна, за якою було ванне приміщення і чудово обладнана вбиральня.

Іван, хоч і вирішив з жінкою не розмовляти, не втримався і, бачачи, як вода рине у ванну широким струменем із сяючого крана, сказав з іронією:

— Чи ба! Як у «Метрополі»!..

— О ні, — з гордістю відповіла жінка, — набагато краще. Такого обладнання немає ніде й за кордоном. Вчені та лікарі спеціально приїздять оглядати нашу клініку. В нас щодня інтуристи бувають.

При слові «інтурист» Іван ураз згадав учорашнього консультанта. Він спохмурнів, глянув з-під лоба і проказав:

— Інтуристи… Ото ви всі інтуристів обожнюєте! А серед них, між іншим, різні трапляються! Я, наприклад, учора з таким познайомився, що гай-гай!

І мало не почав розказувати про Понтія Пілата, але стримався, збагнувши, що жінці такі розповіді ні до чого й однаково допомогти йому вона не зможе.

Скупаному Іванові Миколайовичу тут же було видане геть чисто все, що необхідне чоловікові після ванни: випрасувана сорочка, кальсони, шкарпетки. Але на цьому не скінчилось: розчинивши дверцята шафки, жінка вказала всередину її і запитала:

— Що бажаєте зодягнути — халатик чи піжамку?

Присилуваний жити в новій оселі, Іван мало руками не сплеснув від невимушеності жінки і мовчки ткнув пальцем у піжаму з густо-червоної байки.

Після цього Івана Миколайовича повели порожнім і безгомінним коридором і привели у величезний кабінет. Іван, поклавши ставитися до всього, що є в цій на диво обладнаній будівлі, з іронією, відразу подумки охрестив кабінет «фабрикою-кухнею».

І було за що. Тут стояли шафи і скляні шафки з блискучими нікельованими інструментами. Були крісла надзвичайно складної конструкції, якісь пузаті лампи з сяючими ковпаками, сила-силенна склянок, і газові горілки, і електричні дроти, і зовсім нікому невідомі прилади.

У кабінеті над Іваном заходилися троє: дві жінки і один чоловік, усі в білому. Насамперед Івана відвели в куточок за столик з неприхованим наміром дещо у нього випитати.

Іван почав обдумувати становище. Перед ним було три шляхи. Надзвичайно спокушав перший: кинутися на ці лампи і мудровані речі, всі їх до чортової матері перетрощити і таким чином висловити свій протест на те, що його даремно затримали. Але сьогоднішній Іван значно вже одрізнявся від Івана вчорашнього, і перший шлях видався йому сумнівним: чого доброго вони закореняться на думці, що він буйний божевільний. Тому перший шлях Іван відкинув. Був другий: відразу почати розповідь про консультанта і Понтія Пілата. Але вчорашній досвід показував, що цій розповіді не вірять чи то сприймають її якось перекручено. Тому Іван і від цього шляху відмовився, вирішивши обрати третій — замкнутися в гордій мовчанці.

Сповна здійснити це не було спромоги, і хоч-не-хоч довелося відповідати, хай скупо і понуро, на цілу низку запитань. І в Івана випитали геть-чисто все про його минуле життя, аж до того, коли та як він хворів на скарлатину років п’ятнадцять тому. Списавши за Іваном цілу сторінку, перегорнули її, і жінка з білому перейшла до розпитувань про Іванову рідню. Почалась якась нісенітниця: хто помер, коли та від чого, чи не пив, чи не хворів на венеричні хвороби, і все таке та подібне. Наостанку попрохали розповісти про вчорашню пригоду на Патріарших ставках, але надто не сікались, згадці про Понтія Пілата не дивувалися.

Потім жінка поступилась Іваном чоловікові, а той заходився коло Івана по-своєму і ні про що вже не розпитував. Він виміряв температуру Іванового тіла, полічив пульс, подивився йому в очі, світячи ів них якоюсь лампою. Згодом на допомогу чоловікові прийшла інша жінка, і Івана кололи, але не боляче, чимось у спину, креслили руків’ям молоточка якісь знаки йому на шкірі грудей, стукали молоточками по колінах, від чого ноги Іванові підскакували, кололи палець і брали з нього кров, кололи в лікоть, надягали на руки якісь браслети…

Іван лише гірко посміхався про себе і міркував, як воно все по-дурному і дивно обернулося. Подумати тільки! Хотів застерегти усіх перед небезпекою, що загрожує від невідомого консультанта, мав намір його впіймати, а домігся лише того, що опинився в якомусь кабінеті, щоб розказувати якусь нісенітницю про дядька Федора, що пив у Вологді запоєм. Нестерпна дурість!

Нарешті Івана відпустили. Його відвели назад у його кімнату, де він дістав чашку кави, двоє некрутих яєць і білий хліб з маслом. З’ївши та випивши все запропоноване, Іван вирішив дожидатися когось головного в цьому закладі та й домогтися вже в нього і уваги до себе, і справедливості.

І він дочекався його, і дуже швидко після свого сніданку. Несподівано розчахнулися двері Іванової кімнати, і в неї найшла сила люду в білих халатах. Попереду всіх ішов ретельно, по-акторському виголений чоловік років сорока п’яти, з приємними, але дуже пронизливими очима і ґречними манерами. Весь почет виявляв йому пошану й увагу, отож його поява була вельми врочистою. «Як Понтій Пілат!» — подумалося Іванові.

Так, це був, безсумнівно, головний. Він сів на табурет, а всі лишилися стояти.

— Доктор Стравінський, — відрекомендувався той, хто сів, Іванові і подивився на нього доброзичливо.

— Ось, Олександре Миколайовичу, — стиха сказав хтось з охайною борідкою і подав головному з обох боків списаний Іванів аркуш.

«Цілу справу зшили», — подумав Іван. А головний навиклим оком проглянув аркуш, буркнув: «Угу, угу…» і перемовився з супутниками кількома фразами маловідомою мовою.

«І