Читати книгу - "Ворошиловград"

— Тридцять дев'ятий, — нервово відповів Ніколаіч. — Ніхто мене не бив, — додав. — Я завжди міг з усіма домовитись.

— А ось мене пару разів били, — признався я. — Гуртом.

Я теж когось бив. Але, розумієте, яка річ: я згадую ті бійки без жодних образ, і жодних претензій у мене немає. Знаєте чому? Тому що коли ти б'єшся з кимось і отримуєш по голові, нічого образливого в цьому немає. Ти ж у відкриту б'єшся. Що ж тут образливого? Ви мене розумієте?

— Розумію, — відповів Ніколаіч. — Ви що — не хочете з нами домовлятись?

— Не хочу.

Джип виїхав на залізничний переїзд. Колії зблиснули в місячному сяйві.

— Коля! — раптом крикнув Ніколаіч.

Коля пригальмував і вимкнув двигун. Ми зупинились якраз посеред колії. З будки вискочив чувак у помаранчевому жилеті, підбіг до нас, але Коля висунувся у вікно, щось сказав, і той похнюплено побрів назад у будку.

— Германе, — холодно заговорив Ніколаіч, мабуть, це була підготовлена ним на такий випадок промова, — знаєте, я людина бізнесу, я звик мати справу з різними партнерами. Але найменше мені подобається мати справу з партнерами, які…

Світлофори коло будки заблимали, оповіщаючи про наближення потяга. Шлагбауми опустились, затискаючи джип з обох боків. Коля від несподіванки присвиснув, Ніколаіч теж напружився, проте спробував не виказувати розгубленості, зібрався з думками й продовжив:

— …які не вміють домовлятись, ви розумієте, Германе?

— Що розумію? — перепитав я його.

— Ви розумієте, що я хочу сказати?

— Не зовсім.

— Я спробую пояснити…

— Ніколаіч, — перебив його Коля.

— Річ у тім… — намагався не звертати на нього уваги Ніколаіч.

— Ніколаіч, — наполегливіше заговорив Коля, в голосі його відчувалась тривога.

— Коля, іди на хуй, — роздратовано відволікся Ніко лаіч. — Так ось, — обернувся він знову до мене, згадуючи, в якому місці його перервали, — що я хочу вам сказати…

— Ви дозволите? — перебив його я.

Вже якийсь час мені було не по собі, вино рвалось нагору, мов природний газ із чорноземних глибин. Доки міг, я не звертав на це уваги, слухаючи Ніколаіча, проте почувався чимдалі гірше.

— Що? — ще більш роздратовано перепитав Ніколаіч, намагаючись надати своєму голосу металевих нот.

— Секунду, — сказав я, відчинив дверцята і різко перехилився надвір.

Мене відразу вирвало. Я важко перевів подих, проте про всяк випадок вирішив зачекати.

Коля обзивав усіх, кого міг згадати, Ніколаіч напружено вдивлявся в сутінки, з яких будь-якої миті міг вискочити московський фірмовий, і пригадував фрази, які готував спеціально для цієї бесіди. Я віддихався й знесилено впав назад на шкіряне сидіння, прикривши за собою дверцята.

— Так ось, Германе, — взявся за старе Ніколаіч, говорячи, втім, дещо зашвидко, — я — людина бізнесу…

— Секунду! — викрикнув я знову і, різко відчинивши двері, ще раз вивалився надвір.

— Твою маму! — відчайдушно кричав Коля, а Ніколаіч увесь мов заціпенів, стиснувшись, як їжачок, і підібгавши ніжки.

Я знову впав на сидіння, важко дихаючи й обдаючи Ніколаіча запахом диких сортів винограду. Зліва, із синіх вечорових туманів, на нас викочувався потяг. Було до нього ще кількасот метрів, і здалеку він горів святковими вечірніми вогнями.

— Я їбав! — крикнув Коля, завів двигун і дав по газах.

Джип рвонув із місця, якимось дивом оминув шлагбаум і помчав асфальтом.

Від'їхавши, Коля пригальмував і повернувся назад:

— Ніколаіч! — закричав. — Та викиньте ви на хуй цього підараса! Викиньте його на хуй! Ніколаіч!

— Я сам вийду, — сказав я і виліз надвір. Але перш ніж відійти, нахилився, звертаючись до Ніколаіча. — Думаю, так у нас із вами нічого не вийде. Так справи не ведуться.

До побачення.

І ще раз обдавши всіх присутніх виноградним духом, зачинив за собою двері.

7

І хоча все було зрозуміло з мого вигляду, хоча вся оманливість приватного виноробства й відбивалася в моїх очах, і одяг мій разом із волоссям відгонив диким виноградним галуззям, Коча не сказав на це ані слова. Лише ходив довкола боязко, ніби кіт у чужому помешканні, принюхувався зранку до нових запахів, заварював чай, відганяв ос, котрі літали наді мною, мов чайки над затонулим танкером.

І весь час говорив, скоріше, сам до себе, розповідав про свою дружину, йому ця історія не давала спокою, і він не давав спокою мені, вкотре її переповідаючи.

— Баби, — фонив він, — Гєра, баби, це все баби.

— Які баби, — дивувався я, виганяючи ос із волосся, — до чого тут баби? — говорив я йому, але Коча лише скрушно поводив плечима й пив свій темний, наче нафта, чай.

— Я ж бачу, — додавав, — що з тобою робиться, Гєра, я ж усе бачу, дружище, це все вони, це вони.

Я витрушував із волосся надокучливих ос, брав їх на долоню, й вони злітали з руки, доки Коча говорив і говорив, заговорюючи мій головний біль.

— Ти знав її? Знав мою дружину?

— Знав, — відповідав я, — знав: чорна така, весела.

— Точно, — хрипко тішився Коча, — це вона. Вона молодша за мене на п'ять років. Але я б ніколи не сказав, що вона за мене молодша. Коли ми познайомились, вона таке вміла, я б ніколи не подумав, що їй сімнадцять.

— Де ти з нею познайомився?

— На спортмайданчику, — сказав Коча подумавши, — влітку, вона приїхала поступати до медичного училища. Десь коло медичного я її вперше й зустрів. У них, у південних жінок, шкіра завжди одного й того ж кольору, вона в них не засмагає, ти знаєш?

— Хіба вона з півдня?

— З Грузії, — сказав Коча. — В неї тоді було чорне волосся і довгі ноги.

— Це я пам'ятаю, — підтвердив я.

— А коли вона почала вчитись, ну, в медичному, на ній завжди був білосніжний халат. Тебе, Германе, заводять жінки-лікарі?

— Ні, боюсь лікарів.

— А мене заводять, — пояснив Коча, — я колись в диспансері лежав, як мене це заводило… Але я хочу тобі розповісти про Тамару. Зараз я все тобі розповім, дружище.

Я думаю, він не так багато мені розповів, більше я сам пригадав, уже згодом, думаючи про це і дивуючись, як багато всього можна розмістити в звичайній пам'яті і як важко щось у ній потім віднайти. Як спрацьовують ці механізми?

Що він насправді мені розповів? Щось про одяг, він сказав щось про її одяг. Довге волосся, тьмяна, але не засмагла шкіра, і одяг. Як це — незасмагла шкіра? Що він мав на увазі? Я раптом пригадав — вона мала чорну сукню, таких у місті більше ніхто не носив. Але у всіх нас — пацанів зі спального — обмирало серце, коли ми бачили