Читати книгу - "Солодка Даруся"

А Гершко тепер зрідка був на підмозі в нового мельника, який за кожним разом питав, з котрого боку приступити до колеса. Старий власник усе частіше сідав на камінь перед млином і брав до губів дримбу, чим дивував тих, хто приходив у млин по своїй требі. «Ніж говорити, що думаєш, краще у дримбу грати...», — виправдовувався не раз Гершко, але це звучало надто сумно для завжди веселої вдачі старого жида, в якого, до того ж, забрали й олійницю — і тепер вхід до неї також заколочений навхрест дошками, як Капетутерова корчма. А люди били олію хто як і хто де.

В колишній румунській школі зробили сільську читальню, але туди тепер ніхто не ходив читати, бо хто хотів — потайки далі ходив у колишню «Просвіту», так само заборонену колись румунами, як тепер совітами; а в читальню зганяли людей хіба що силою, щоб послухати з уст щоразу нового лектора, що робиться у світі, та ще коли-не-коли крутили кіно; а туди вже кликати двічі не було потреби — люди самі йшли, аж бігли, подивитися на таких самих, як вони, що говорили з білого полотна і рухалися по ньому, як живі. Декотрі жінки наразі зомлівали, чоловіки крутили вуса, але все більше мовчали. У світі нічого доброго не робилося. Під боком — у Польщі — палала війна. І допотопні діди пошепки передавали, що сни їм віщують скоре зарево десь тут близько, може, навіть і в їхньому селі.

А школу перенесли в просторий будинок черемошнянського священика, потіснивши його велику сім'ю в колишню крамницю Юзя Розенфельда, що втік разом з румунами, не забравши з собою і синього за нігтем. Крам із Розенфельдової крамниці вночі без свідків забрали, а маєтки батюшки перевезли серед білої днини чотирма фірами по два рази.

І в один мент Михайлові відкрилося, що в його селі поволі ставало так тихо, як у Черемошнім по той бік ріки, хоча мерців у селі не побільшало, і тиф людей не косив; як і раніше, люди робили весілля, храми і хрестини, але набутки стали якісь укорочені і пригнічені, а село — смутне і малоговірке, як переплакана жінка у півроку після чоловікової смерті.

Якоїсь то пізньої червневої ночі в Михайлові двері щосили загупало. На ґанку стояла захекана Параска Данилюкова — перша сусідка Куриків, із полотняним мішком у руках.

Вона грубо відсторонила Михайла від дверей і, не прошена, забігла в хату. Матронка якраз складала вечірнє шиття в кошик.

— Любко Матронко, я вижу, ти знов нову сорочку до Богородиці хочеш шити, а воно ще до Богородиці є та й є, так що лишися того, і йди зараз зо мною, вік тобі не забуду. Ти добра жінка. Нікому не скажеш, та й сама користь будеш мати. Тобі не пошкодить ні начиння в хату, ні вберя. Та я й собі трохи пригонорюся. Бо вже до церкви треба приновити одіж. А мені голка в руках не так тримається, як у тебе, та й очі не дуже добрі маю.

— Агій, на біду, молодице, — невдоволено спинив її Михайло. — Станьте отутки та розкажіть до прикладу, що си робить, що ви такі, якби вам чіп у одне місце забив.

Михайло не любив Данилючку, бо знав і без чужих язиків, що Параска була ласа на чуже добро, то ж очі мала добрі, але не до голки з ниткою і не до веретена.

— Михайлику злотний, пусти Матронку мені помагати. Я не можу втратити своє, Курик колись зробив мені таку каламоцію в хаті, що я потепер без чоловіка лишилася. І потепер з моїх плечей не зійшли знаки від жандармських буків і пасків. Я тоді дитину через Курика скинула, шляк би'го був трафив ще в утробі, як він не одному тут життя перебив! Але Бог добрий, він усе видить. Бог б'є не буком і не макогоном, і не по сраці, і не по плечах.

— Данилючко, станьте! — крикнув Михайло, аж скинулася спляча дитина на постелі. — У вас що — язик уломився, чи що з вами є, що ви не можете розумно говорити?! Який Курик? Де Курик? За ним скоро два роки як діти плачуть!

І тут Параска на диво тихо сіла на лавку під стіною, вхопила зі столу і залпом випила горня молока, і вже поволі сказала:

— Догралися Курики в політику! Усі догралися. Дівки на відданню, ґрунту — ні пощеку, ані кавальчика, ані фальчі, а вони фани вишивали та людей баламутили. Ти що, не видів, хто з фанами, синім та жовтим шитими, вибігав аж у Хорови зустрічати оцих опришків, що вже рік у селі порядкують? Ще слід за румунами не затерся, а Куриччині дівки у великодні запаски повбиралися та канадськими хустками поперев'язувалися, як дружки весільні, та й понесло їх з тими фанами перед батька в пекло, несла би їх лиха година. І що то їм дало? Що? Скажи мені, Михайлику злотний? Скажи мені, Матронко срібна?! Може, ґрунтом їм маскалі віддячили? Чи худобою? Може, до якоїсь отої великої школи, що у Вижниці відкрилася, спровадили їх малолітніх дітей? Чи золоті порохи з цісарського крісла їм перепали? Що, скажи мені, кроме устиду від людей, зазнали Курики цього року?!

— Далися вам ті Курики, Параско... — нарешті заговорила Матронка. — Кождому — своє. У них тато такий був, так дітей навчив. Діти пішли в тата. А що, може, щось не так, як вони думали... то хто може знати? Думаєш одне — стається друге.

— Голова має думати, Матронко, а не заднє місце. Але вже як хотів Курик політикувати, то нащо мого ґазду втягнув? А Славка Петришиного? А Дзьодзя? Де вони тепер, питаю? Як пішли на той бік маскальського щастя шукати — так і щезли, щезни, бідо, в болото! Думаєте, щось вони там виходили? Хіба що ґудз на голову. А діти тепер маються через дурного тата.

— А що діти? Куриків Петро посильним у совіцького примаря. А старша Маріка підлоги у школі миє. Видите, дали роботу. — Заступилася Матронка не так з охоти, як бажаючи швидше випровадити Параску з хати.

— Прокинься, Матронко, — сплеснула руками Данилючка, — ти хоч з дамби падала, але ти не