Читати книгу - "Молоко з кров'ю"

— Що і треба було довести! — розважливо вимовив п'яний Льошка. — Як вип'ю, так їй у хаті місця мало.

Орися вже звикла до несподіваних доньчиних відвідин, взялася колисати малого, та так разом із ним і заснула у малій кімнатці. Маруся погладила синочка по голівці, поправила подушку під Орисиною головою, навшпиньки — до дверей, вийшла, двері причинила.

— Як ніч, так дів чину зірка зігріє, — пригадала з дитинства далекого Вікно відчинила, і — не на вулицю, не під кущ бузковий, а оце лицем у чорне небо з мільярдами зірок, і малих та скромних, і великих, яскравих та гордих. Дивиться — меркнуть зорі. Одна зірка на все небо сяє. Та так ясно, що інших уже й не треба.

— Здрастуй, Марусю… — чує під вікном тихий голос.

Не здивувалася. Лише сум сховала та усміхнулася німцеві.

— А чого це ти, Стьопо, поночі вештаєшся?

Знітився, цукерку на підвіконня поклав.

— Добре… Піду.

— Чекай! — з вікна надвір перехилилася. От начебто треба їй роздивитися Стьопку — змінився тут без неї чи добре виглядає.

— Як живеш, Стьопо? — питає.

— А… день до ночі.

— Виходить, щасливий, — каже. — Бо вдень усі однакові — знай колупаються, як ті мурахи, аби копійчину додому принести. А от уночі…

— Нема у мене ночей, Марусю, — зітхнув. — Один страшний нескінченний день.

— Он воно як…

— Прости. Піду я… Оце глянув на тебе, вже і радий.

— Якщо такий радий, чого ж головного мені не кажеш? — питає. Та суворо так питає, наче командир.

— Люблю тебе і до скону любитиму.

— Дивись мені, — прошепотіла. — Щоби любив!

Стьопці — наче хто ляпасів по щоках накидав. Горить. Окуляри поправив, на Марусю глянув — у місячному світлі тільки й видно, що високі груди, а на них — червоне намисто коралове.

Стьопка вскочив у вікно, розігнувся у Марусиній кімнаті. Вона розкинула руки і обійняла його так міцно, що німцеві аж дух перехопило. Припали вустами одне до одного, цілують одне одного в губи, щоки.

— А це що?! — Маруся шепоче, та вустами солоні сльози по Стьопчиних щоках збирає.

— Де ж ти так довго… — Він ті сльози втримати намагається, а вони — ще дужче!

— От тобі б усе знати, — шепоче. Стьопку від себе відірвала. — Йди… Мама стара стала. Чи спить, чи не спить — не розібрати. Не хочу їй серця рвати. Потім, потім… Гукати не буду. Сам усе зрозумієш…

— Чекай… Дай лише торкнутися, — по щоці долонею грубою, по косах, по плечу, по руці та аж до долонь. Веде, симфонію складає.

У малій кімнатці Юрко ворухнувся — урвалася мелодія. Стьопка торкнувся долонею Марусиних вуст і вискочив надвір.

Більше — не розлучалися. Настороженими стали, обережними, таїлися, як ті партизани, і, здавалося, нікому й ніколи у Рокитному не спаде на думку, що рудий Стьопка-німець і горда румунка Маруся тільки й живуть, що день до ночі, бо вночі, хай раз на тиждень чи навіть на місяць, він таки обдурить усіх на селі й непомітно, як найдосвідченіший шпигун, підкрадеться під Марусине вікно. А вона вже чекатиме…

Дні проте відлітали. У сімдесят п'ятому, коли малим Юркові та Ларці по три рочки було, несподівано помер голова колгоспу Матвій Старостенко. У власному кабінет і впав лицем прямо на папери з демографічними показниками і у розріз із соціалістичною свідомістю нахабно погіршив їх своєю смертю.

Льошка Ординський не те, щоби чекав Старостенкової смерті. Ні. Голова ще за життя обіцяв йому своє крісло, та все тягнув і тягнув, і от тепер, замість урочистого входження Льошки у кабінет голови, той змушений був організовувати похорон, відповідати на безліч телефонних дзвінків і терміново розбиратися у десятках колгоспних справ, які голова вів особисто. Від напруження і відповідальності Льошка щовечора напивався, але на ранок мчався до контори і вже надто упевнено рухав важелями управління господарства. Ще б! Не один рік готувався.

За місяць після смерті Старостенка, коли рокитнянці вже кричали Льошці услід: «Голово!», у Рокитне приїхала чимала юрба районних партійців, зібрала збори і представила колгоспникам жирного, мов Тарасів хряк, молодого чолов'ягу з некрасивим прізвищем Поперек.

— Прошу любити і поважати! — наказав перший секретар райкому партії. — Микола Миколайович Поперек — новий голова рокитнянського колгоспу.

— А Олексій?! — не втрималася стара Ганя, Льошчина мати.

— Олексій Ординський як був заступником, так і лишається. Ніхто його з крісла не викидає! — суворо повідомив перший районний комуніст і тицьнув у папери на столі. — Ми повинні підвищувати кадрове забезпечення сільськогосподарських підприємств молодими, — ще раз показав на Поперека, — перспективними кадрами.

Льошка сидів у президії поруч із новим головою і, скільки тяглися нудні збори, стільки лякав рокитнянців, що зібралися у клубі, неприродною, моторошною, закам'янілою посмішкою.

— Мамо рідна, які ж козли! — хитався вже вдома над пляшкою. — Стільки років голову морочити, щоби я стільки років сподівався… Виходить, я не перспективний?! І не молодий? А який?

Маруся пляшку відібрала, холодної води з відра чоловікові на голову плеснула.

— Мабуть, знають…

— Що?!

— Що п'єш, — сказала.

— Я не п'ю! — крикнув Льошка. — Це ти, Марусько, у всьому винна! Ти…

— А хто ж іще?! — сум розлила. — Кидай пити, Льошо, бо й із заступників вилетиш.

Льошка не те, щоби кинув пити, але став обережнішим і за комір закладав тепер лише у компанії з добрими друзяками — баяністом Костею та агрономом Миколою, який у нього на весіллі за дружбу був.

— І нащо нам того Поперека привезли?! — збурював компанію. — Все одно мені все робити доводиться.

— От і роби! — радили друзі. — У районі побачать, як ти хазяйнуєш, і посадять у голови А Поперек далі нагору піде, теж тобі потім віддячити зможе.

Льошці, дійсно, майже все доводилося вирішувати і організовувати самому. Поперек жив у місті, тож, хоч десять кілометрів від міста до Рокитного, щодня дисципліновано долав відстань на власній «Волзі», рівно о шостій вечора згортав будь-яку діяльність і — жнива тобі, електрика на фермі вигоріла, комбікорми привезти мають чи дезінфекція на току — від'їжджав до міста. На ранок свіжий, мов огірок, — рівно о восьмій, що теж для села