Читати книгу - "451° за Фаренгейтом"

Монтег навіть не поворухнувся. Шалений землетрус і вогняна буря зрівняли його дім з землею; десь під тими уламками була похована Мілред і все його життя. Він не міг зрушити з місця. Відлуння землетрусу ще гомоніло в ньому, — в душі кипіло, переверталося, тремтіло, коліна підкошувалися від надмірного тягаря втоми, подиву, гніву. Він покірно дозволив Бітті завдавати удару за ударом.

— Монтег, ви ідіот, Монтег, ви несосвітенний дурень! Ну навіщо ви це зробили?

Монтег не чув, він був далеко звідси, подумки тікав, рятувався, залишивши своє мертве, вишмароване сажею тіло на поталу цьому божевільному.

“Монтег, тікайте!” — наполягав Фабер.

Монтег прислухався.

Бітті щосили вдарив його в голову — і Монтег, заточившись, подався назад. Зеленава куля, в якій шепотів і кричав Фаберів голос, випала на доріжку. Бітті, посміхаючись, підняв її, приклав до вуха.

Монтег почув далекий голос:

“Монтег, що з вами? Чи все гаразд?”

Бітті відняв кульку від вуха і поклав до кишені.

— Он воно що! Значить, тут більше, ніж я думав. Я бачив, як ви нахиляєте голову, до чогось прислухаєтесь. Мені спершу здавалося, ніби то “Черепашка”. Але коли ви раптом порозумнішали, мене це зацікавило. Гаразд, ми вистежимо вашого приятеля, і тоді йому буде непереливки.

— Ні! — скрикнув Монтег.

Він посунув запобіжник вогнемета. Бітті кинув бистрий погляд на Монтегові пальці; очі його ледь розширилися. Монтег побачив у них подив і сам мимохіть глянув на свої руки — що вони ще наробили. Пізніше, пригадуючи минулі події, він ніяк не міг збагнути, що його спонукало вбити — самі руки чи реакція Бітті на їхню поведінку. Лавиною прогуркотіли останні розкоти грому, торкнувшись його слуху, але не свідомості.

Бітті посміхався, глузливо й чарівно.

— Еге ж, це таки спосіб примусити себе слухати. Наставте пістолет на чоловіка — і він вас хоч-не-хоч вислухає. Ну, давайте. Що ви скажете цього разу? Чому ж ие частуєте мене Шекспіром, ви, жалюгідний вискочню? “Твоїх погроз я не боюся, Кассій. Вони, як марний вітер, пролітають мимо, мене-бо захищає честь моя”. Здається, так? Ну, мерщій, ви, нікчемний літераторе! Натискайте на спуск!

Він ступив до Монтега.

— Ми завжди палили не те, що треба… — тільки й спромігся вимовити Монтег.

— Дайте сюди вогнемет, Гаю, — сказав Бітті.

Усмішка застигла на його вустах.

Але за мить він перетворився на вогняний клубок, на ляльку, що стрибала, корчилася, лементувала; в ній не залишилося нічого людського — вогняна куля качалася по лужку, бо Монтег випустив у неї довгий струмінь рідкого полум’я. Щось засичало, ніби хтось смачно плюнув на розжарену грубку, забулькотіло, запінилося, наче пригорщу солі кинули на величезного чорного равлика, і він перетворився на гидкий слиз, закипівши жовтою піною. Монтег заплющив очі, закричав, він намагався заткнути вуха руками, щоб не чути цих звуків. Бітті підстрибував, падав, знову підводився, підстрибував, знов падав і нарешті скоцюрбився, обм’як, мов воскова лялька на вогні, й затих.

Два інших пожежники закам’яніли, мов бовдури.

Монтег, насилу подолавши напад нудоти, наставив на них вогнемет.

— Поверніться!

Вони підкорилися; піт струменів по їхніх посірілих, мов виварене м’ясо, обличчях; Монтег ударив по голові одного, другого, збив каски, повалив один на одного. Воии впали і застигли. Легкий шерех, мов упав осінній лист. Монтег озирнувся й побачив механічного пса. Той був уже десь посередині лужка і мчав легко й нечутно, ніби густа хмара чорно-сірого диму, яку підганяв вітер.

Пес стрибнув, злетів фути на три над головою Монтега, розчепіривши павучі лаписька, вистромивши свій єдиний зуб — прокаїнову голку. Монтег зустрів його спалахом полум’я, чудовою вогненною квіткою — її жовті, сині й жовтогарячі пелюстки закрутилися навколо металевого собаки, вдягли його в нову одіж, і він ударив Монтега всім тілом, відкинув його разом з вогнеметом кроків на десять, до підніжжя дерева. Монтег відчув, як пес хапає його за ногу, встромляє голку — і тієї ж митті полум’я підкинуло пса в повітря, викрутило з суглобів металеві кістки, вивернуло розпечені нутрощі й вони вибухнули червоними бризками, наче ракета. Монтег лежав, дивлячись, як це мертве і водночас живе тіло перекинулося в повітрі і впало, затихши. Здавалося, пес навіть тепер ладен кинутися на нього і впорснути всю отруту, яка вже почала діяти на ногу. Він відчув полегшення і страх, наче людина, що встигла відскочити від машини, яка мчала з швидкістю дев’яносто миль на годину ї лише зачепила її крилом. Він боявся підвестися, боявся, що не зможе зовсім ступати на занімілу ногу. І все його тіло почало потроху ціпеніти.

Вулиця безлюдна, будинок згорів, як стара театральна декорація, інші будинки занурилися в пітьму, поруч — рештки механічного пса, трохи далі — труп Бітті, ще далі — двоє пожежників і “Саламандра”. Він глянув на велетенську машину. її теж слід знищити.

“Ну, — подумав, — побачимо, чи дуже тобі перепало. Спробуй-но стати на ноги. Обережно, обережно… отак!”

Він стояв, але в нього була тільки одна нога. Замість другої — мертвий оцупок, обвуглений шматок дерева, що його він мусив тягти за собою, мов покару за якийсь потаємний гріх. Коли він ступав на неї, спочатку в литку, а потім у стегно вгороджувалися тисячі срібних голок. Він заплакав. Ні, йди! Іди, тобі не можна залишатися тут.

Подекуди в будинках знову засвітилися вогні — чи то недавні події розбурхали людей, чи то незвичайна тиша, Монтег не знав. Припадаючи на ушкоджену ногу, підтягаючи її руками, він розмовляв з нею, схлипував, наказував їй, проклинав її, благав допомогти йому врятувати життя. В темряві чулися крики й голоси людей. Він дошкутильгав до заднього двору, що виходив на глухий провулок.

“Бітті, — думав він, — тепер ви вже не проблема. Ви завжди говорили: “Навіщо розв’язувати проблему, коли можна спалити її”. Так от, я зробив і те й інше. Прощайте, брандмейстере”. Спотикаючись, він шкандибав у нічній пітьмі.

Гострий біль пронизував ногу щораз, як він ступав на неї, і Монтег думав: дурень ти, дурень, жахливий дурень, чортів дурень, ідіот, дурень проклятущий, і ще тричі дурень… Дивись, що ти накоїв, і як тепер це розплутувати, і що тепер робити? Гордість, будь вона проклята, і гнів, — а відтак він усе зіпсував, усе згубив і наплював на всіх і на себе. Але ж і на нього стільки навалилося — Бітті, й ті жінки, і Мілред, і Клариса — все відразу. І все-таки немає тобі прощення, нема. Дурень, клятий дурень, так