Читати книгу - "Професор Шумейко"

— Скільки то розуму потрібно мати, Климе, щоб на таке погодитись? Ти що заснув? Що я сказала?

Сон Климові, як рукою зняло, і він сердито відрізав тітці:

— Коли любиш — розуму вистачить, щоб на таке погодитися. І взагалі, випхали тоді капітана з хати, відпочити, поїсти не запропонували.

— Ні. Не так. Він сам відмовився, — заперечила тітка.

Проводжав Клим несподіваного гостя із своїм товаришем аж до Кокори. Коли в небі, майже під зорями, прогуркотів літак, капітан підняв голову і посміхнувся. Клим дуже співчував йому.

— Не судилося вам, тітко Мокрено, жити в авіамістечку.

— А я гадала, що мій небіж маленький хлопчик. Не зроби, Климе, молодим того, про що шкодуватимеш потім усе своє життя, — майже плачучи промовила тітка.

— Ми вже й Старосілля поминули. Ось і Вишгород!

Зойкав і озивався Дніпро. Це тільки молодість і туга за близькою людиною можуть погнати двох істот (тітку і її небожа) у ту невідомість, яким був перехід по кризі на правий берег Дніпра.

Дві згорблені, невизначеної статі постаті, міцні палі в руках, щоб лід перевіряти і поминати ополонки.

Мовчали, а думка одна: швидше б на другий берег. Чомусь Климові пригадався сон: босий тікає від когось, від чогось... Може, від смерті — лізло дурне в голову. Так просто — потонути в Дніпрі.

Коли хлопець зупинився, спершись на палю, побачив, як протилежний берег уже близько підступив. Можна було розгледіти й вишгородські хати.

— Климе! Золото ти моє! Ми перейшли. Ось Вишгород, водогін і море вогнів нашої столиці. Виллємо воду із черевиків, обтрусимося, залишимо палі, мо' кому знадобляться. Тоді рушимо далі.

— А може, автобуса зачекаємо? — несміливо озвався Клим.

— Який там автобус! На цурку змерзнеш, доки дочекаєшся.

Попленталися аж до Пущі Водиці пішки. Тітка, хоч і виросла в селі, ніколи не почувала розгубленості перед великим містом, яким був навіть у п'ятдесяті роки Київ. Може, німецька наука, а може, тому, що так почувають себе ті, хто йде на поклик мрії. Тітка Мокрена до Матвія Коваля, а Клим — в культосвітній технікум.

Було пізно. Геть змоклий, знеможе-ний, Клим упав на ліжко. Микола з Кузьмою кинулися до торби.

Тільки зімкнув очі, як до кімнати увірвалася мадам Тюлілю. Заплакана, розпатлана.

— У мене ревізія. Нестача. На мене вже давно полювали. Де Дмитро Родіонович?

— Нам не кажуть. Його звільнено, тут його вже ніколи не буде!

Лідія Олександрівна поблідла, аж очі нам сліпило.

— Що його робити? Що?... — мало не розірве косинку на плечах.

— А яке відношення до ревізії має наш колишній директор? — як завжди, цікавий Остюк.

— Ви справді кнури. Невже не здогадувалися, що оборудки з вашими боргами я могла проробляти за рахунок грошей Дмитра Родіоновича.

Ми таки погано знали нашого директора, ми кнури в кубі.

— Климе! Ти надійна людина! Збери з усіх, скільки зможеш. Мені на завтра конче.

— Лідіє Олександрівно! Це все одно, що зірку з неба дістати.

— Ти ще й жартуєш?

— Я не жартую. Я потерпаю. Стипендія тільки через тиждень. Серед нас — одні жебраки.

Новина всіх у кімнаті приголомшила. Подумки ми вже бачили свою спаситель-ку (сказала б Фотинія) у наручниках і у в'язниці з бандитами-рецидивістами. Скінчиться наше, хай і несите, життя, декому доведеться кинути й науку.

— Хлопці! — гукає Микола. — Годі побиватися. Я придумав. Позичим у богеми.

— Богема сама як церковна миша.

— Я побалакаю з Аллою Трохимів-ною. Буду підлогу їй мити, цигарки купувати за свої.

— Годі вже! Що його робити? Що?... Двері як вбігала Лідія Олександрівна не причинила, і ми помітили, що за дверима щось ворушиться. Бракувало ще, аби Кабздир про це дізнався.

Зашушкана в чорне, перед нами намалювалася Фотинія.

— Підслуховує наша Богородиця. Ти знаєш, як це називається?

— Знаю, — обізвалася німа і простягнула Лідії Олександрівні вузлика.