Читати книгу - "Фрікономіка. Зворотний бік усього на світі, Стівен Девід Левітт"

були знесені невдовзі після того, як там побував Венкатеш, банда перебралася до іншого багатоквартирного комплексу, розташованого далі на південь Чикаго. Наступні шість років Венкатеш фактично жив там. Користуючись захистом, який забезпечував йому Джей Ті, він зблизька спостерігав за діяльністю членів банди — як на роботі, так і вдома. Він ставив їм нескінченні запитання. Інколи гангстерів дратувала його допитливість, але часто вони користувалися його незмінною готовністю слухати й виливали йому душу. «Розумієш, чоловіче, тут іде війна, — сказав йому один дилер. — Кожного дня люди щосили намагаються вижити, тож маєш зрозуміти, що ми просто робимо те, що вміємо й можемо. У нас немає вибору, і якщо це означає, що одного дня нас уб’ють, то й дідько з ним — хіба ж не цим займаються всі тутешні нігери, аби прогодувати свої родини?»

Венкатеш часто перебирався від однієї родини до іншої, прибирав їхні помешкання й ночував на підлозі. Купував іграшки дітям тих людей, які давали йому притулок. А одного разу бачив, як жінка взяла слинявчик свого малого, щоби витерти ним кров малолітнього наркодилера, якого застрелили буквально на очах у Венкатеша. А тим часом Вільяму Джуліусу Вілсону, викладачу Чиказького університету, через Венкатеша снилися кошмари.

Протягом багатьох років банда переживала криваві війни за сфери впливу, і зрештою над нею нависла загроза обвинувачення з боку федеральної влади. До Венкатеша прийшов член банди на ім’я Буті (він був на один ранг нижчий за Джей Ті) і розповів йому свою історію. Решта членів банди звинувачували його в тому, що саме він навів на них поліцію, тому Буті підозрював, що його невдовзі вб’ють (так воно й сталося). Та спершу Буті захотів трохи покаятися. Попри всі розмови торговців креком про те, що їхній бізнес не завдавав помітної шкоди (вони навіть вихвалялися, що сприяли тому, щоб гроші чорних залишалися у їхній громаді), Буті почувався винним. Тож йому захотілося залишити по собі щось таке, що хоч якимось чином змогло б піти на користь наступному поколінню. І він передав Венкатешу цілий стос добряче заяложених спіральних блокнотів у блакитно-чорних кольорах їхньої банди. Вони містили вичерпний звіт про фінансові операції групування за останні чотири роки. За наказом Джей Ті бухгалтерські звіти велися із суворою ретельністю: до них заносилися дані продажів, відомості про зарплати, «внески» і навіть фінансові компенсації родинам загиблих гангстерів.

Спершу Венкатеш не захотів навіть торкатися тих гросбухів. А що як представники влади знайдуть їх у нього — і теж відкриють проти нього кримінальне провадження? Крім того, що йому робити з тими даними? Попри свою математичну освіту, він уже давно перестав мислити цифрами.

Після захисту дисертації в Чиказькому університеті Венкатеша винагородили трирічним перебуванням у Гарвардському товаристві стипендіатів. Тамтешня атмосфера гострого інтелекту й доброзичливості, а також стіни горіхового кольору та столик з хересом, що належав колись Оліверу Венделлу Голмсу — усе це викликало захват. Венкатеш так захопився, що навіть став сомельє Гарвардського товариства. Однак він усе одно покидав Кембридж, знову й знову повертаючись до банди торговців креком у Чикаго. Це польове дослідження робило Венкатеша аномальним ученим. Більшість інших молодих науковців були рафінованими інтелектуалами, які розважалися каламбурами давньогрецькою мовою.

Однією із цілей Гарвардського товариства було об’єднання докупи вчених з різних галузей знань, які за інших обставин могли й не зустрітися одне з одним. Невдовзі Венкатеш натрапив на ще одного аномального молодого науковця, який також ламав стереотипи місцевого товариства. Ним виявився економіст, який замість того щоб мислити масштабними категоріями макроекономіки, віддавав перевагу власному переліку неординарних невеличких економічних курйозів. На самісінькій вершині його переліку розмістилася злочинність. Через десять хвилин після їхнього знайомства Судхір Венкатеш розповів Стівену Левітту про спіральні блокноти із Чикаго, і вони вирішили разом написати наукову працю. Це стало першим випадком, коли така інформація потрапила до рук економіста, надавши можливість здійснити аналіз доти недослідженої діяльності кримінальної структури.

Як же функціонувала ця банда?51 Фактично так само, як і переважна частина американських підприємств, хоча найбільшу схожість вона мала саме з компанією «Макдональдз». Насправді якщо покласти поруч організаційну схему «Макдональдзу» і «Чорних апостолів», то ви навряд чи помітили б різницю.

Банда, з якою співпрацював Венкатеш, була одним із сотні відгалужень (фактично філією) масштабнішої організації «Чорні апостоли». Джей Ті, голова цієї філії, який мав вищу економічну освіту, звітував центральному керівному органу, що, без натяку на іронію, називався радою директорів. (Тоді як білі мешканці передмість завзято переймали культуру чорних реперів із гетто, чорні злочинці з гетто так само запозичали корпоративне мислення білих «поважних людей» із передмість). Джей Ті сплачував раді директорів 20 % своїх прибутків за право торгувати креком у заздалегідь визначеному районі, який налічував дванадцять багатоквартирних будинків. Рештою грошей він міг розпоряджатися на власний розсуд.

Під безпосереднім керівництвом Джей Ті були троє помічників, які називалися офіцерами: охоронець (стежив за безпекою членів банди), скарбник (ніс відповідальність за ліквідні активи банди) і кур’єр (перевозив великі партії наркотиків та грошей до і від постачальника). Під керівництвом офіцерів були вуличні торговці, або ж піхотинці. Мета кожного піхотинця полягала в тому, щоб одного дня стати офіцером. У різні періоди зарплатна відомість Джей Ті налічувала приблизно від двадцяти п’яти до сімдесяти п’яти піхотинців залежно від пори року (найкращим сезоном для реалізації креку була осінь; влітку та на Різдвяні свята бізнес уповільнювався) і розміру території, яку охоплювала банда (ця територія одного разу збільшилася вдвічі в результаті «примусового злиття» з територією банди конкурентів, яка зазнала поразки у війні за сфери впливу). На найнижчому ієрархічному щаблі організації, якою керував Джей Ті, були аж двісті членів, відомих як рядові. Зарплати вони не отримували жодної. Проте сплачували банді внески: одні — за захист від інших банд, решта — за можливість одного дня стати піхотинцем.

На ті чотири роки, що були відображені у гросбухах банди, припав пік розквіту крекового бізнесу, і справи у наркодилерів ішли напрочуд добре. Протягом цього періоду філія, якою керував Джей Ті, збільшила свої прибутки вчетверо. За перший рік вони склали 18 500 доларів щомісяця; а за останній рік банда вийшла на рівень 68 400 доларів. Ось який вигляд мали щомісячні прибутки за третій рік:

Продаж наркотиків — $24 800