Читати книгу - "Відлуння любові: чоловіки"

— Чуєш, хлоп, ти мєстний?

— Ну, так.

— О! Це мені й тре’. Десь тут поблизостi церква Київського патріархату має буть. Ти нє у курсі?

Надмірно розмальована, причепурена тіточка вичікувально дивиться на мене, нервово перекладаючи з руки у руку розкішний букет кал.

— Миколи Притиска є за три квартали.

— Во-во, Нiколи! А то я ткнулася туди-сюди, а там греко-католики, а ондо тамтечки, оказується, кацапська, — тіточка з полегшенням зітхає i тицьнувши пальцем кудись за спину, додає: — Оно тама. Тьху, чорт! А я ж так спiшу, так спiшу…

— А там що, весілля?

— Еге ж, свадьба, — охоче підтверджує тіточка.

— Ну, то пішли, проведу вас.

Я згортаю поліетиленовий пакет, ховаю до кишені та вислуховуючи компліменти тіточки, яка цокотить підборами трохи позаду, звертаю ліворуч, намагаючись не злякати зграйку горобчиків, котрі весело цвiрiнькають у пилюці i клюють розсипане кимсь пшоно. Проте цокотіння пiдборiв лякає їх, i пурхнувши, пташки рятуються на декілька метрів.

— Е-е-е, хлоп, а ми туди йдемо? — раптом непокоїться тіточка. — Я тiльки-но одтудова, а кацапської церкви менi не тре’…

Ми саме проходимо повз монастир. Тут вишикувалися у ряд чотири бабусі, які дрібно трусяться i б’ють чолом в асфальт. Перед кожною — іконка i консервна бляшанка. «Людоньки добрiї, подайте на хліб…»

— Туди, туди. Ви не дійшли до Миколи Притиска півквартали, — посміхаюсь я.

— А-а-а, ну, тодi добре, — полегшено зітхає тіточка, старанно кидаючи золотаві гривеники у бляшанки жебрачок, i прохає: — А ти не міг би йти мєдлєннiше? Я не вспiваю.

На прохання супутниці вповільняю ходу. Це дає можливість оцінити букет. Кали. Чом на весілля нареченим дарують похоронні квіти? Як символ похорону дiвочостi, чи що?! Це дійсно квіти скорботи: завітайте до будь-якого похоронного бюро та огляньте жалобні вінки. Декілька з них обов’язково будуть з калами.

Та ще й тільки вчора… Нi, позавчора я зупинився у переході на площі Льва Толстого біля квіткарок. Господи, який шикарний у них товар! Метровi чорнi троянди! Я б залюбки подарував бодай одну таку своїй Наталцi, та — гроші, гроші, де ж вас узяти безробітному?! I немовби навмисно поруч з’являється поважна пана, аби вибрати букет «подрузі на срібний ювілей».

— Вiзьмiть троянди, дамочка. Вiзьмiть! — хором переконували її квіткарки, та пані вперто заперечувала:

— Вони ж чорнi! Не можна. Краще б декілька кал…

— Ну і що з того, що чорнi? — не витримавши, я втрутився у розмову, хоча зазвичай ніколи не роблю цього. Але напередодні особливого для мене i моєї Наталочки дня!..

— Чорнi — то для небiжчикiв, молодий чоловіче, — повчально вiдповiла пані, навіть не глянувши на мене.

— Був такий собі Олександр Блок. Ви, бодай, колись чули про такого поета? — питаю цілком серйозно.

— Авжеж, — я нарешті удостоївся надмiнного погляду.

— Як ви вважаєте, поети знаються на коханні?

— Мабуть, так.

— Тож пригадайте, який подарунок він зробив прекрасній незнайомці:

— І що з того?!

— Невже поет здатен подарувати об’єкту пристрасті похоронну квітку в шампанському? Може, навпаки?…

I от сьогодні знов — похоронні кали нареченій. Людина — iстота цiкава. Принаймні, нездатна запам’ятати будь-яку елементарщину, це точно.

— А ми скоро? — хвилюється мiж тим тіточка.

— Вже прийшли.

Вивертаємо з-за рогу, і ось вона — церква Миколи Притиска!

— От спасибi тобi, хлоп…

Моя тіточка вітається, дарує нареченій траурні кали та тицяє нареченому конвертик з грішми.

Я ж завмираю на місці, здивований. Бо що ж це, що?!

Замість тривіальної ляльки до радіатора чорного «БМВ» прикручено розіпнутого Ісуса Христа, оповитого рожевими та блакитними стрічками. Тереновий вінець на чолі Господа та традиційна пов’язка на стегнах пофарбовані золотим, тіло темне — немовби засмагле. Здається, що це не Ісус страждає на хресті за гріхи людства, а красень Шварценеггер засмагає на середземноморському пляжі.

Наречений діловито «смолить» цигарку, а наречена поруч із ним… Вона… Вона ж!..

Так, сумна дівчина у білому вбранні вражає найбільше. Подібні речі помічаєш завжди, бо якщо жінка просто огрядна, її черево ніколи не буває настільки непропорційним по відношенню до всього тiла…

— Слухайте, вона що, вагітна? — пошепки питаю у червонопикого чолов’яги, який крутиться біля мене. Той миттю хапає мене за комір, тягне убік та дихаючи перегаром у лице, сичить:

— Ти шо, дурний?! Про се поштi нiхто не знає, не кричи на усю вулицю…

— Я не кричу, — запевняю, дружньо плескаючи червонопикого по плечу. — Я ж тихо…

— Лучче зовсiм замовч, — сичить вiн. — Ти з Галею прийшов? Ну то й заткнiся.

— Все, мовчу. А як же батюшка їх повінчає? — питаю, не зважаючи на обіцянку «заткнутися».

— А батя шо, нє тойво? — всміхається чолов’яга. — Дати йому на лапу, то повінчає, як мiлєнький. К тому же, Бог усім нужен, даже якщо зляглася з отим хмирьом.

Далі стежу за нареченою мовчки. Бліда як смерть, в очах — безвихідь. Що ж це таке?!

— Мамо, дайте маленький, — несподівано просить вона. До неї одразу пiдбiгає метушлива жіночка з невеличким гранчаком, яким торговки на базарі зазвичай міряють