Читати книгу - "Відлуння любові: чоловіки"

Вагітна наречена дудлить самограй?! Майже на порозі Божого храму?! О Господи!!! Невже ніхто не бачить цього неподобства? Невже Ти не бачиш, якщо Ти справді є?! I як до цього ставитеся ви — люди, котрі привели до церкви отаких молодят…

Раптом у натовпі гостей помічаю дивного юнака. Він такий же блідий, як i наречена. I також дивиться на межу неба i даху. Що він там бачить? Бога iз сонмом янголів, що ридма ридають вiд скорботи цього весілля?! Та в юнака теж слiпi очі. Вiн завмер, немов пам’ятник людському розпачу, тільки губи дрібно сіпаються. Горопашний! Навіть рятівний гранчак «мама» йому не піднесе. Бо не мама вона йому. I не теща. I не стане тещею, поки… поки!..

Але тут на порозі церкви з’являється паламар i запрошує усіх заходити. Всі пішли до храму, й попереду весільного натовпу — наречена з букетом кал. Виявляється, це дійсно не весілля, а похорон. Он воно як буває…

Тільки юнак не пішов разом з усіма. Можливо, йому б і хотілося піти, проте біля порога церкви стовбичить червонопикий і неприязно позирає на нього. Неборака задкує…

Ні, не можу дивитись на це неподобство! Хай вам грець з таким весіллям, люди! I не в такий же день, як сьогодні! Чи ж спекотні лiтнi дні винні?! Наталочко моя, Наталочко, швидше до тебе…

За рогом ще одна сцена: мало не стикаюсь iз зарюмсаним дівчам. За нею йде розхристаний «крутелик» i волає на всю вулицю:

— Та ти шо, дурна?!

— Одв’яжися!!! — вона йому у вiдповiдь.

— Та шо ти слухаєш усяких х…йов?!

— Сам ти пішов на х!..

— Хто?! Я?!

— Ти!!!

Парочка гине у спекотному мареві. Терпіти не можу, коли жінка брутально лається. Хай вам обом грець!..

Але за декілька кроків помічаю метрову чорну троянду, що лежить на пiдвiконнi музею-аптеки. Зарюмсана дівчина відмовилася у «крутелика» брати, чи що? Е-ет, все’дно! Спасибі, Господи, за таку чудову квітку у такий день!

Мчу вулицею далi, пробігаю перед шеренгою вишколених жебрачок.

— Людоньки добрiї…

— Помогiть…

— На хліб…

— Пенсiйонерцi…

Мешкає в нашому домі одна така бабуся. Жебракує на Хрещатику, усі копійки старанно несе синові, а той їх пропиває. Люди, люди…

Мчуся розпашілою вулицею, ігноруючи професіоналок. Маю i копійки, i п’ятаки, та я не звик віддавати шану моді, вдаючи з себе віруючого!

Мов на крилах лечу до моєї Наталки. Тільки вона здатна врятувати мене вiд суцільної брехні! Тільки моя кохана, назавжди кохана…

— Це ти? — лунає з кімнати, ледь я відчиняю вхiднi двері квартири.

— Я. Хто ж іще?

Навмисно якомога сильніше грюкаю дверима, швиденько скидаю на порозі туфлі i застигаю з метровою чорною трояндою посеред темного коридорчика. Окрім музики до диснеївського мультика, з кімнати долинають кроки Наталки та голос нашого Сашка:

— Ма, куди ти?

— Тато прийшов iз покупками, треба йому допомогти…

Двері кімнати відчиняються, на порозі з’являється Ната. Моя Наталочка. Ще не зробила зачіску, тільки нiгтi нафарбувала. Але видно, готується до свята вже заздалегідь.

До нашого свята. Бо сьогодні дата, що має значення тільки для нас — i нi для кого більше у свiтi. Отакі ми дурні! Майже божевiльнi.

Поки Наталка не встигла вимовити жодного слова, кидаюся до неї, затуляю рота рукою.

— Тш-ш-ш-ш… Тихо.

Широко розпахнутi карі очі дивляться то на мене, то на троянду.

— Це… мені?! — шепоче вона крізь притиснуту до вуст долоню.

— А кому ж iще…

— А де продукти?

— Хіба не може безробітний раз у житті плюнути на жрачку i купити коханій жiнцi одну-єдину троянду? Не мільйон, а єдину, проте найкращу?

— Божевільний!.. — тихо стогне Наталка у моїх обіймах.

— Ма, iди сюди, — зве Сашко.

— У тебе Чiп i Дейл спішать на допомогу, дивись телек сам! — кричу я.

— Хочу з вами! — невдоволено гукає син.

— Не заважай, хлопче, ми зайнятi! — я додаю до голосу суворості.

— Божевільний, — сміється Наталка. Не випускаючи її з обіймів, розвертаю i штовхаю коридором. Обійнявшись, «паровозиком» ми підходимо до ванни. Троянда опиняється у кухні на холодильнику, а ми не вмикаючи світла заходимо у тісну ванну кімнату. Пускаю холодну воду, що дзвінко б’є в емальовану поверхню, булькотить i вирує. Примушую Наталку нахилитися.

— Впирайся i тримайсь мiцнiше, — в моєму голосі немає анi краплі жалю або співчуття до її «страждань».

— А якщо Сашко забіжить? — шепоче вона.

— Нічого, хай вчиться, як справжньому чоловiковi треба поводитися з коханою.

Наталка намагається вирватися i щось сказати, та я знов затуляю їй рота.

— Який сьогодні день? — питаю грізно.

Вона намагається рипнутись. Миттю ручка моєї зубної щітки впирається Наталці у шию.

— Знов синець буде! Як на мене на роботi дивитимуться? — обурюється вона.

— Горлянку переріжу!.. — сичу розлючено. — Краще вiдповiдай: в чому полягає жіноча доля?

— Бути зґвалтованою чоловіком.

— Яким чоловіком?

— Справжнім.

— Тож який сьогодні день?

Наталка розслабляється. Відкладаю щітку, відпускаю руку i починаю повільно задирати її халатик.