Читати книгу - "Відлуння любові: чоловіки"

— Річниця, як ми уперше переспали, — шепоче дружина.

Подія, що має значення тільки для нас двох — i більше нi для кого. Спекотний місяць червень, що ти робиш з людьми!..

— Яка річниця?

— Шоста з половиною.

Наталка навмисно дратує мене. Це її доросла жіноча гра: бути iззовнi м’якою i покірною — проте словами дратувати чоловіка.

— Брешеш, рівно десята! На жаль, мушу тебе покарати.

— О нi! Нi! Не треба, зглянься на мене… — благає Наталочка.

— Нізащо. Зараз дістанеш од мене…

Потім троянда поринає у холодну воду, а я ставлю на вогонь чайника. Перш ніж піти за продуктами для святкової вечері, хочеться проковтнути міцного чаю. Збігавши до кімнати, Наталка пересвідчується: Чiп i Дейл ще раз допомогли комусь, а тепер розпочалася тривіальна біганина Тома i Джері. Сашко прикипів до екрану.

— Наталочко…

— Що?

Лише декілька хвилин тому я був впертим несамовитим самцем, який будь-що прагне спаруватися iз самицею, а тепер… Немовби з мене вилилася геть уся впевненість. Ну що я таке, кінець кінцем?! Безробітний на утриманні жінки — стидоба, та й годі! Навіть стримувати почуття розучився. Рiзнi «забавки» на кшталт сьогоднішньої вигадую. Щоправда, Ната каже, що то їй до вподоби, та хто ж цих жінок знає достеменно! Згадати хоча б сьогоднішню наречену. Чому вона згодилася на таке заміжжя?…

От ми з Наталкою досі не вiнчанi! Хіба можна було навіть подумати про таке за часів розвиненого соцiалiзму?! Загсiвський штамп у пачпортi — i будьздоровчик!

Раптом на мене нападають тисячі й тисячі невидимих страхіть.

— Ти мене не кинеш?… — питаю благально.

— Я?!

Наталка дивиться на мене, немов побачивши вперше у житті.

— Ти точно збожеволів від спеки?

— Я вже півроку безробітний. А ти старший менеджер… На твою зарплатню й живемо. Нащо тобі якийсь альфонс?

На плиті кипить чайник. Наталка підходить до мене упритул, бере за пiдборiддя, починає пестити волосся.

— Ти не альфонс, ти чоловік. А хто пiдтримав мене, коли я пішла зi свого клятого КБ, щоб цi креслення провалилися попід три чорти? На чию зарплатню i на чиї халтури ми жили тоді?

Це правда, свята правда… Свята, як її поцілунок.

— I взагалі, скільки тобі можна казати, що жінка прагне будь-що зберегти сімейне вогнище. Отакі ми дурні істоти, мiй любчику!

— Ти не звичайна жінка, ти матерiально забезпечений робітник будівельної фірми.

— З тобою просто жінка. Чом ти так кажеш? Навіщо ображаєш мене?

— Бо стомився жити неробою. Зневірився. Усе остогидло. До того ж ми не вiнчанi. Нас не з’єднав Бог.

Жахи все ще оточують мене. Чорт забирай, що верзе мій клятий язик?! Але нове безглуздя саме собою злітає з вуст:

— А за сучасними мірками якщо ми не вiнчанi, то…

Тепер вже її тоненькі пальчики владно замикають мої вуста.

— А якщо нас тричі обведуть навколо вівтаря, хіба ми поєднаємося мiцнiше, ніж тепер?

Саме цi слова! Так, саме їх мені бракувало, поки я вихором летів додому. Ната щось iще говорить, втішає, запевняє, що не сьогодні-завтра я знайду пристойну роботу. На плиті кипить чайник, на ньому дзеленчить кришечка. Наздогнати Джері Томові перешкодив Спайк. І мені ще треба закупити продукти для святкової вечірки у вузькому сімейному колi. Коли тебе утримує жінка, мимоволі береш незвичні чоловiковi хатні клопоти на себе.

Проте я не можу підвестися та знов вийти iз прохолодної кухні у літню спеку, не збагнувши, чому ми з Наталочкою поєдналися десять років тому в одне ціле, поєдналися нагло, без вінчання i навіть за півроку до вiдвiдин РАГСу. Чому й досі лишаємось не просто разом, а справді єдиним цілим, тоді як сьогоднiшнi молодята…

З надр пам’яті виринає хрипкий голос незабутнього співця. Великого барда, як кажуть зараз:

Хай там що, хай там як, та я точно чогось не розумію у цьому безглуздому свiтi, де геть усе пiшло шкереберть. I якщо Бог все ж існує, якщо янголи плакали, спостерігаючи сьогодні за протиприродним поєднанням під наглядом праведного священика двох чужих сердець, то сподіваюсь, вони поблажливо всміхнулась, коли я затягнув свою Наталочку до ванної кімнати. I делікатно відвернулися.

м. Київ

Видираюсь зі сну, неначе з липкої павутини, що обплутує пеленає та краде сили, розплющую очі. Потягуюсь, розглядаю обшарпану стелю та горобців за вікном. Думаю, що мені робити. Скласти план усього-усього життя, молитись, піти у запій?

Варто було б вибрати заняття на сьогодні. Хоча ні, планів складати не хочу, встигну все. Попереду — вічність.

Може за звичкою, може просто знічев’я іду в парк. Цікаво, їда коштує витраченого на неї часу? А сон? Хоча про що це я, попереду — вічність.

— Добрий день, що у вас є на сніданок?

— Усе, молодий чоловіче, — пробує усміхнутись симпатична офіціантка, — а що ви бажаєте?

— Чаю, просто чаю.

Симпатична чорнявка у фірмовому фартушку знову вимушено усміхається. «Іра» — читаю на бейджику. Високі груди, тонка