Читати книгу - "Безмірна залежність"

«Але коли?» — промайнуло у мене в голові, проте я знала, що відповіді на це питання не отримаю, навіть якщо спитаю.

Тільки ми закінчили розмову, як Ілля почав надсилати мені повідомлення:

«Люблю тебе… Ти найкраща… Най-най! Вже за тобою шалено сумую… Кохаю, кохаю, кохаю…»

Ілля любив мене, інакше для чого йому потрібно було все це? Сенс? Я повинна була вірити йому, вірити в нас і насолоджуватися тим, що відбувається, не думаючи про майбутнє.

«Хочу кохати Іллю. Хочу, аби він кохав мене. Сподіваюся, що це реально, що одного разу він дасть те, що мені потрібно. Я знаю, що ми зустрінемося, інакше бути не може. Ми хочемо цього, отже, зустріч відбудеться!

Наступного дня після обіду я була у керівника в кабінеті, коли від Іллі надійшло повідомлення:

«Мила, їду. Буду дуже сумувати!»

«До побачення, коханий, відпочивай, насолоджуйся! А я буду любити тебе і чекати», — відповіла я, адже мені справді залишалось тільки чекати. Знаючи себе, я, на жаль, розуміла, що ці дні перетворяться на тортури, адже я давно перестала жити своїм власним життям.

«Ілля сьогодні їде до Риму. З вівторка кожного дня він приділяв мені увагу, надсилав милі повідомлення, попередив, що їде, красиво попрощався. Три дні все буде добре, я буду мирно його чекати, а з вівторка почну нервувати. Треба просто відпустити ситуацію. Мені добре з тобою, Ілля, мені так добре з тобою. Я бажаю тобі вдалої поїздки, аби ти отримав масу вражень і задоволень, і щоб вечорами ти згадував мене і сумував. Кохаю тебе, мій милий Ілля.

І ось почався найскладніший період — очікування, страх перед майбутнім, бажання передбачити, бажання заснути і прокинутися лише тоді, коли все буде добре. І в той же час мені було цікаво: як скоро Ілля про мене згадає, якщо я не буду йому писати, а буду смиренно чекати? Але як набратися цієї самої смиренності? Після розлучення з чоловіком я була слабкою, я прикипіла до уваги Іллі, його компліментів, тому що після розлучення дуже цього потребувала. І тепер без нього мені здавалося, що я в темряві, нікому не потрібна, і щастя навколо не видно.

Перші три дні без Іллі я провела займаючись собою: відвідала салон краси, купила собі новий одяг; готувалася до святкування дня народження. Здавалося б, можна і розслабитися, проте на душі було неспокійно. Я все одно сподівалася, що Ілля скучить за мною і напише, надішле якесь фото, але він мовчав.

Я поділилася нашою історією взаємин зі своєю подругою — дуже розумною і досвідченою дівчиною — але її слова мене зовсім не втішили. Вона сказала, що Ілля, безумовно, мені бреше, а насправді живе з Оленою, зі мною лише від нудьги коротає час. Масла у вогонь на четвертий день підлив і Андрій, сказавши, що якщо чоловік кохає, то він завжди знайде спосіб написати і зателефонувати своїй жінці.

— Не буває і дня, — сказав він, — аби я не подзвонив своїй дівчині. Поліно, навіщо він тобі потрібен? Йому майже 40 років, у нього не було дружини, ні дітей, він одягається як підліток, поводиться як клоун, тільки красиво говорить. Хотів би, вже давно б до тебе приїхав.

Я намагалася виправдовувати його, але, по суті, мені нічого було сказати. Так і є. Чому? Чому він не писав? Напевно, навіть не згадував. А, може, вже знайшов собі когось? Наприкінці червня, коли у нас все було добре, я написала йому листа, але не відправила. Тепер він втратив свою актуальність, все втрачало сенс.

«Тільки щоденнику я можу вилити свій біль. Я обливаюся сльозами, мене з'їдають страх і біль. Юля, Андрій, вони кажуть, що Іллі начхати на мене. Це так боляче. Але що вони знають? А що знаю я? Я нічого не знаю про його почуття, мені дуже страшно. Сподіваюся, я переживу цей удар гідно, знати б, як мені бути. Чи повернеться він? Зателефонує? Напише? Як цього дочекатися? Як бути сильною? Як зрозуміти, як правильно? Чи варто писати йому? Швидше б минув цей біль. Просто моя душа потребує любові. Це сенс мого життя — дарувати свою любов оточуючим, ні, не їм, а одному єдиному. Але умовності руйнують мою душу — я відчуваю себе приниженою, даруючи любов. Але ж не цьому мене вчив Ілля, він казав, що я повинна любити безкорисливо. Мені страшно йому писати, я боюся, що він на зв'язку, але не бажає зі мною спілкуватися. З іншого боку, потрібно дивитися правді у вічі. Але я ще не готова видалити його номер телефону, хоча варто було б. Мені нестерпно боляче. Хочу до Іллі, але хочу, аби і він хотів до мене.

А тим часом мій день народження наближався. Мені потрібно було триматися, ні за що не писати йому першою. Але хіба кохала я його по-справжньому, якщо намагалася контролювати свої емоції? Де ж та безкорислива любов тоді? А чи любив мене він? Кохав, безумовно, кохав. Як вмів, так і робив це.

Чотири дні без нього стали тортурами. Замість того щоб відпочити, привести свої справи і думки до ладу, я думала про майбутнє і не бачила в ньому нічого втішного.

«Мені боляче і страшно. Я боюся, що Ілля більше не з'явиться, що він зустрів іншу і я йому більше не потрібна. Це дуже страшно. Не хочу, щоб він просто зник, хочу, аби він хоча б щиро поговорив зі мною. Сама писати йому боюся, щоб не набриднути. Напевно, завтра ввечері зірвуся, хоча не слід писати йому, все-таки це мій день народження, не варто псувати свято. Завтра мені буде важко, але сподіваюся, я впораюся.