Читати книгу - "Безмірна залежність"

Я вирішила відпустити ситуацію, чекати дій від Іллі, самій нічого не робити і не нагадувати йому, якщо він забуде мене привітати. Адже він попереджав, що може забути.

І ось довгоочікуваний день настав. День мого народження. Напевно, вперше за все своє життя я прокинулася того ранку в сумному, приреченому настрої. Зібралася, пішла на роботу, приймала вітання, видавлювала з себе посмішки і чекала…

Коли начальниця побажала мені кохання зі словами «Хто не любив, той не жив», я розплакалася. Впевнена, всі думали, що я плачу через розлучення з чоловіком, але знали б вони…

Я намагалася контролювати свої емоції, проте коли мама запитала мене, чи привітав мене Ілля, зірвалася.

«Обіцяла не бути стервом, тому нагадую», — написала я Іллі, прикріпила до повідомлення пісню про день народження і закріпила все це смайликом, що посміхається.

Повідомлення було доставлено, отже, підключення до інтернету в Іллі було. Не міг же він залишити планшет вдома і поїхати до Італії без нього. Мене це засмутило.

«Сумую за тобою дуже в ці дні», — написалая і знову відправила.

«Напевно, зовсім забув мене», — додала я ще хвилин через п'ятнадцять і, нарешті, зайнялася роботою. Я вимкнула інтернет, аби не перебувати кожну хвилину в напрузі. Але всередині мене все переверталося. Після обіду я повинна була святкувати свій день народження з колегами, а після роботи — з батьками в ресторані. Але зараз мені було не до веселощів.

— Йдемо! — сказав Андрій в обід, бачачи мій стан. Ми пішли в кафе, він нагодував мене, напоїв, за все заплатив. Намагався мене веселити, жартував, відволікав усіма силами. Я посміхалася, але це все було удавано. Я мріяла якнайшвидше опинитися в тиші та запустити інтернет.

Але коли я це зробила і побачила, що Ілля так і не відповів, мене кинуло в жар, всередині щось обірвалося, я відчула цілковиту безвихідь, захотілося кричати, вити, битися головою об стіну.

«Все ясно, ти точно собі когось знайшов. Міг би і сказати. Ти ж обіцяв, що будеш зі мною щирим».

Ледве я написала це, як мене понесло далі, і я вже не змогла зупинитися.

«Якщо розлюбив мене, то так і скажи, не варто боятися і жаліти мене. Тільки не треба було мені гори щастя і любові обіцяти. Кінець, так кінець».

«Я так кохаю тебе, Ілля, а ти мене ні. Ну, добре, тоді я відпускаю тебе. І бажаю тобі щастя. Пишу ці слова і плачу. Мій милий Ілля, будь щасливий. Мені дуже шкода, що так все скінчилося».

«Я більше не буду тебе турбувати. Вибач, що лізла до тебе зі своєю любов'ю. Не хочеш відповідати — не треба. Але додай мене тоді до чорного списку, аби я зрозуміла, що не потрібна тобі».

Останнє повідомлення я скопіювала і відправила йому ще в одному месенджері.

Ілля мовчав. В голову почали лізти інші думки: раптом він ці повідомлення не бачить? Може, його планшет дійсно вдома, а він у Римі? Може, він десь на екскурсії? А, може, просто на роботі? Адже минуло лише кілька годин з мого першого повідомлення. Але раптом панічний стан нахлинув на мене з новою силою, і я почала писати йому в соцмережах. Я зайшла в ту мережу, де він практично ніколи не бував. Мені хотілося описати йому свої почуття, але щоб він не скоро це прочитав. Просто шалено хотілося поділитися своїм болем. Я знайшла лист, який написала для Іллі ще в червні, але так і не відправила. Якраз зараз настав час це зробити. У ньому я описувала всі свої переживання, сумніви, турботи, все своє кохання до нього. Насамкінець я додала:

«Сьогодні мене вітали з днем народження. Одна жінка мені сказала, що мій чоловік втратив багато, відпустивши мене. Так ось, Ілля, ти втрачаєш мене. Своєю байдужістю, нещирістю ти мене втрачаєш».

Я відправила це повідомлення і хотіла вже забути про все, відпустити ситуацію, набратися терпіння і чекати, але в черговий раз мене кинуло в жар, коли я побачила, що Ілля з'явився онлайн у цій соцмережі, хоча ніколи туди не заходив. Повідомлення було прочитано. Виходить, він бачив і інші мої повідомлення, був на зв'язку і просто ігнорував мене? Мої руки тремтіли, коли я зателефонувала йому, але він не відповів.

«Ілля, напиши мені хоч рядок. Нагримай на мене, скажи «Прощавай», але не мовчи. Ілля, благаю», — написалая все в тій же соцмережі, і він знову все прочитав, але не відповів.

Цього дня мій світ було знищено. Я напилася валер'янки, але краще мені не стало. Залишилося ще одне місце, де я Іллі ще не писала. Це була та заблокована соцмережа, з якої я нещодавно видалила свій профіль. Відновивши сторінку, я почала шукати Іллю в списку своїх друзів, але його там не виявилося. Він видалив мене з друзів. Я обливалася сльозами і шукала його. І ось в пошуку з'явилася його сторінка. «Не заблокував», — перше, що промайнуло в голові. Ілля був активним користувачем саме цього сайту, але він не заходив сюди вже п'ять днів з тих пір, як поїхав до Риму. Але як тоді він прочитав мої повідомлення в месенджерах?

Спочатку ніжність, потім образа, злість, а після усього — чергове приниження, спроба достукатися, викликати хоч якусь реакцію — ось, через що я пройшла сьогодні. Але відсутність Іллі п'ять днів на його основній сторінці вселяло надію, що сталося непорозуміння. Можливо, іншу його сторінку зламали. Може, мої повідомлення прочитала Олена, адже у неї, можливо, була прив'язка до його месенджера, через який вона могла зайти на його сторінку в тій соцмережі.

Безліч думок крутилося в моїй голові, але основна була така — Ілля мене кинув, він зник і не захотів зі мною поговорити відверто. Всі повідомлення були доставлені, а десь і прочитані, він видалив мене з друзів. Все закінчилося. І вся казка розвалилася. Але як? Адже він писав, що буде сумувати…

День тривав занадто довго, а вже ввечері щасливі батьки чекали мене в ресторані, щоб