Читати книгу - "Роки боротьби 1917-1922 рр. на Єлисаветчині. Український погляд. 1917-1918 рр. Початок революційної стихії. Книга перша"

залежності від ідеології. Він був реакцією на земельну політику Гетьманату, дії Державної варти та австро-німецьких окупантів. Усвідомлюючи величезний потенціал повстанського руху політики намагалися накинути йому власну ідеологію. Протягом всього революційного періоду в сучасних межах нашого краю поширилися різні форми повстанського руху: національний (уенерівський); більшовицький; анархо-комуністичний (махновський). В 1918 р. найбільш популярною була саме національна течія. На думку знаного дослідника Вільного козацтва історика В. Лободаєва наприкінці 1918 р. вільнокозацькі загони стали основою повстанства, більш мілітаризованої, ніж вільне козацтво, форми селянської стихії.

Зокрема, Ф. Мелешко згадував, що саме колишні вільні козаки Глодос та сусідніх сіл здійснили в місті швидкий безкровний переворот, ліквідувавши гетьманські органи влади в Єлисаветграді в листопаді 1918 р. (майже на місяць раніше, ніж у Києві), де боротьба тільки розгорталася.

«По відході 8-го жовтня УСС-ів із Єлисаветчини, рівно через 46 днів, себто 23 листопада провели в місті майже безкровний переворот у Єлисаветі, а за цим і в цілому повіті. Стало можливим підготуватися до цього тому, що ціле літо були під охороною УСС-ів».

Тіна Книшенко — учасниця відновлення влади УНР у Єлисаветграді згадувала: «Щоб зорієнтуватися в тому, ми вислали до Білої Церкви відпоручника в особі сот. Вільчинського. По його повороті невелика горстка українських старшин і вояків провела переворот, роззброївши касарні і зайнявши охорону староства. Хоч усе ще в цивільному одязі, я співдіяла в перевороті Все пройшло безболізно, коли не рахувати того, що командант 15 полку піхоти, професійний старшина, застрелився після перевороту».

Як вдалося так швидко ліквідувати гетьманську владу? Приводом до повстання стало рішення гетьманського військового міністерства про мобілізацію старшинства до лав армії, яка вітала рішення П. Скоропадського про ліквідацію Української держави та її входження до складу «єдиної і неділимої Росії». Але в Єлисаветі свідомі українці, переважно учителі із сіл відмовилися нести службу з російськими офіцерами. Близько 70 осіб, більша половина з яких була глодосянами, не згодилися входити до Єлисаветського пішого полку, «захопили приміщення для свого розташування в бувшому кавалерійському училищі. В тій же школі захопили склади рушниць, набоїв, кулеметів і гранат». Вони роззброїли добровольчий офіцерський загін та учнівську роту. На думку Ф. Мелешка, заарештувавши 18 небезпечних чорносотенців, вони захистили себе від їхніх спроб підтримати Грамоту П. Скоропадського про входження України до складу єдиної та неділимої Росії. Серед заарештованих був і повітовий староста Верещагін. 20 листопада з ініціативи сотника М. Вербицького було засновано Український Січовий Курінь, який у ніч з 22 на 23 листопада відновив у місті владу УНР. Керівником полку став Михайло Вербицький. Військовий штаб нової місцевої влади очолили Ф. Мелешко, Д. Вербицький та Островський. Продовжилося формування полку ім. І. Богуна, основу якого складали галичани.

Тіна Книшенко також згадувала про участь галицьких українців у відновленні УНР у місті на Інгулі. «В Єлисаветграді звернули увагу на галичан, що повнили службу в австрійських частинах. Як довго їх держава існувала, то вони не могли безкарно їх покидати. Щойно в листопаді 1918 р., коли розсипалась Австро-Угорщина, вони звільнилися з війська. Правда, в тому часі створилась Зах. Українська Республіка, що потребувала їх захисту та й їх природньо тягнуло додому. Але ми переконували їх, що ціла Україна — це їхня батьківщина, що вона потребує їх помочі і вони добровільно рішили остатися. Для них почалося формування полку ім. полк. Богуна, чи радше т. зв. Богунівського полку». Після перемоги повстання формування полку продовжилося. Т. Книшенко згадувала: «я співдіяла в організуванні того полку. Завдяки тому, що я працювала в різних установах у Єлисаветграді, я була добре зорієнтована, звідкіля і як придбати одяг та все інше потрібне для новозаснованого полку. Отже мене йменовано старшиною доручень. У нашому полку бракувало старшин-галичан. Спершу був тільки один на прізвище Копцюх, але пізніше, коли ми вислали збіжжя до Галичини, то звідтіля прибуло ще двоє старшин».

Про Остапа Копцюха варто написати детальніше. Під час перебування в Єлисаветі коша Українських Січових Стрільців він був поручником, заступником голови етапної команди, мав гарні стосунки з одним з лідерів глодоських повстанців Фотієм Мелешком, довіреною особою Василя Вишиваного. У той період існувала ймовірність заміни Павла Скоропадського на Василя Вишиваного. Одним з прихильників такого варіанту зміни гетьмана був Остап Копцюх. Він фактично став довіреною особою Василя Вишиваного під час такої собі виборчої кампанії. О. Копцюх поширював листівки на підтримку В. Вишиваного. Ф. Мелешко залишив цікаві спогади про той епізод: «Особа Василя Вишиваного популяризувалася по всій Україні. Тисячі його фотографій розвозилися та роздавалися по цілій Україні. В Єлисаветі, сказати б, „Вишиванську пропаганду провадив не якийсь січовик, а згадуваний уже мною поруч, др. Копцюх... Др. Копцюх же неупинно мені говорив про його величність архікнязя Василя Вишиваного... Др. Копцюх дав і мені з пару тисяч фото-листівок з бравим на них В. Вишиваним. Декілька штук я їх роздав знайомим, а решту... що мав робити, мусив знищити, бо; ж тоді заступникові голові філії есерів (прихильників демократії — прим. авт.) не годилося вести так чи не так монархістську пропаганду. Тоді дивувала мене наївність доктора-правника поруч. Копцюха, але мені, звичайно, більше нічого не залишалося, як тільки „погоджуватися“ з його фантастичним мрійництвом. Попри таку характеристику, зазначимо, що від Ф. Мелешка перепадало на горіхи чи не всім його соратникам, не кажучи вже про опонентів), О. Копцюх таки був достатньо дієвою особою. Зокрема, в січні 1919 р. у Єлисаветі він формував 2-й січовий (Галицько-Український полк імені Богуна), до якого приєднався курінь гайдамаків Холодного Яру. З січня по червень 1919 р. О. Копцюх, напевне, воював пліч-о-пліч з холодноярцями і разом з ними повернувся до Холодного Яру. Бо в червні 1919 р. О. Копцюх, до речі, доктор права розробив проект Конституції Української Трудової Республіки, яка вражає своїм гарним стилем та глибоким змістом. Остап Копцюх мав псевдо: Остап Галичанський. Про його подальшу долю невідомо“».

Події протигетьманського повстання в Олександрії досліджував історик Ф. Шепель. Напередодні приходу до влади Директорії в цьому повітовому центрі існувало антигетьманське підпілля. Вони сприяли петлюрівцям (так тоді почали називати прихильників УНР) та григор'євцям захопити владу в місті та самостійно арештували начальника місцевої Державної варти Петрова. Одним з лідерів підпілля був Федір Квартюк — член УПСР (Українська партія соціалістів революціонерів). Пліч-о-пліч з ним діяли українські соціал-демократи лікар