Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Льонтом. Дороги і люди 📚 - Українською

Читати книгу - "Льонтом. Дороги і люди"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Льонтом. Дороги і люди" автора Богдан Ославський. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 28 29 30 ... 35
Перейти на сторінку:
позі. Коли спиш — так само, з різницею хіба, що можеш спокійно повернутись на бік. Ниркам ніхто не зашкодить. Головне — не розплющувати очей, а коли це вже сталося, нізащо не показувати, бо тоді все скінчиться.

«Афганець» помітив мої розплющені очі з першої, здається, секунди.

— Брат?

— Так, якщо можна...

— А жона?

Тоді прокинулась Ланка.

— Ні, — простогнала спросоння, — не буду.

Засинала вона під таким самим тиском гостинності, як і тепер.

— А то котра година? — спитала Ланка.

— Рано, — відповів я, — але сонце вже є.

Цієї ночі ми перетнули казахсько-російський кордон, а до того за день проїхали десь вісімсот кілометрів — автостопом і різними машинами.


Чайхана «Ташкент» — химерне місце. Позаду — Казахстан, попереду — Астрахань, не далі, як за п’ятдесят кілометрів. Каспій десь поруч, а взагалі тут степ і навіть трава де-не-де. Пустелі також зостались позаду.

Досередини ми не заходили. Ночували в приточеному до будівлі дерев’яному накритті. Клейонка, килими. На даху — шифер. У кутку попід стелею — тьмяна лампочка, що весь час мерехтіла від рою мух. Горіла до ранку. Інша світила на високім бетоннім стовпі по дорозі до туалету. На землі під нею лежали мертві жуки, завбільшки з пиріжки в «Ярославі». Через всюдисущих комах лампа ледь пробивалася. Зате здохляків я добре розгледів, бо дивився під ноги, коли йшов по малій потребі. Не хотілося їх толочити. Коли повернувся, хутко сховався у спальник, аби не нарватися на співрозмовника. Перед сном афганець ще хотів говорити і разів зо десять запитав, чи нам буде зручно.

— Звичайно, — казав я тоді, — зручно, добре.

— А жона точно не буде?

Жона вже спала чи принаймні міцно вдавала, що спить.

— Ні. Точно. А я тільки чаю вип’ю і того буде досить.


Фархад, котрий нас привіз сюди, казав, що як хочемо, то можемо з ним їхати до Елісти. Збирався годину чи дві поспати, а потім рухатись далі. Серед ночі. Що швидше, то краще, бо в Краснодарі його чекають клієнти. Ми вибрали сон.

Спершу він звернувся до нас українською. Скидався на татара або й Богдана Ступку в ролі Хмельницького. Окрім тюркських, говорив також українською, російською, трохи фарсі, польською і навіть грузинською. Непогано знав українські Карпати, кілька гуцульських слівець і страв, тож довший час ми вагалися, хто він і звідки.

— Куди їдете? — запитав мене після того, коли з ним побалакав наш казахський знайомий. Запитав доброю українською (в Казахстані!), і цей діалог я щасливий записувати без перекладу.

— Додому, — я почувався збентеженим. — А ви?..

— З Узбекистану їду. Далі нам по дорозі, здається.

— То ви з України?

— З Узбекистану, але в Україні був практично всюди. І жінка моя з Луганська.

З’ясувалося, що він працював на один із українських мобільних операторів. Вишки ставив.


До чайхани «Ташкент» ми приїхали близько півночі. Фархад сердечно пообіймався з господарями, серед яких був і той схиблений афганець. Він скидався на брата власника, бо видно, що нічим тут не керував, але до всього мав необмежений, хоч і дещо поблажливий доступ. Крутився там як дитина у матері на роботі.

— Може, чаю, брат? Чи кави?

— Дякую, буду чай.

— А жона?

— Каже, що не хоче. Дякую!

— Брат, а тобі з цукром, — голос його був тихий і хриплий. Здавалося, він докладає зусиль, аби видушувати з себе слова. Робив це ривками, наче веслував. Хода і постава також привертали увагу. Худорлявий. Майже завжди тримався згорбленим. Дивився ніби спідлоба.

— Так.

— А жона буде чай?

— Я лише похитав головою.

— Ти добрий чоловік, брат. Відразу видно. І Фархад також. Дуже добрий. Я йому завжди помагаю.

Фархад на той час пішов шукати туалет.

— Так, добрий, — погоджуюсь.

— Брат, може, чого треба? Ти кажи.

— Та все є.

— Може, водочкі трохи?

— Дякую! Я би й не зміг. Давно не спав, ледве вже ноги тримають.

— А що будеш?

— Чай буду.

— А жона чай буде?

— Каже, що спати хоче.

— Так, спати. Все що хочете, брат.

(...)

— Ну, то чай, так? Один?

Він пішов, та якраз тоді повернувся Фархад і показав, де нам куди нам лягати. Я закинув рюкзаки на тапчан під стіну. Постелили спальники, перекинулись із водієм кількома словами. Той запевнив, що люди тут добрі, хоча

1 ... 28 29 30 ... 35
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Льонтом. Дороги і люди», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Льонтом. Дороги і люди"