Читати книгу - "Рибалки"

Вона підвелася й пішла до своєї кімнати, аж раптом різко зупинилася, почувши, як Ікенна щось сказав.

— Що? — спитала вона. — Ikenna, isi gini? — Що ти сказав?

— Я сказав, що не хочу йти до церкви ні на яке очищення, — відповів Ікенна, знову переходячи на іґбо. — Я не зможу витерпіти стояння перед тим зібранням і людей, що нависатимуть наді мною і намагатимуться вигнати з мене якісь чари. — Він рвучко підвівся з крісла. — Я просто не хочу. В мені не сидять ніякі демони. Усе гаразд.

— Ікенно, чи ти розгубив увесь розум? — спитала мати.

— Ні, мамо, але я просто не хочу туди йти.

— Що? — вигукнула мати. — Ікенно?

— Це правда, мамо, — відповів він. — Я просто не хочу… — він похитав головою. — Я просто не хочу, мамо, biko — будь ласка, я не хочу йти ні до якої церкви.

Боджа, котрий не балакав з Ікенною від самої їхньої суперечки через телепрограму, звівся на ноги й сказав:

— Я теж, мамо. Я не піду ні на яке очищення. Я не думаю, що мені чи ще комусь потрібне позбавлення від будь-чого. Я туди не піду.

Мати хотіла щось сказати, але слова в її горлі зірвалися донизу, як у людини, яка стала мимо щабля на драбині. Вона переводила вражений погляд від Ікенни до Боджі й назад.

— Ікенно, Боджанонімеокпу, чи ми вас нічого не навчили? Хіба ви хочете, щоб те пророцтво справдилося? — по краях її рота, що залишився розкритим, повиступали маленькі бульбашки слини, що полускалися, коли вона знову заговорила. — Ікенно, поглянь, як воно вже тебе захопило. Як ти гадаєш, чому ж ти тоді отак поводишся, якщо не через те, що вважаєш, буцім твої брати тебе вб’ють? А тепер ти стоїш отут, дивишся на мене й кажеш, що тобі не потрібні молитви, — тобі не потрібне очищення? Невже наші з Еме роки виховання й намагань нічого вас не навчили? Га?

Мати вигукнула останнє запитання, театрально здійнявши руки вгору. Але Ікенна з рішучістю, якою можна було розбити залізні ворота, уперто сказав:

— Я все одно нікуди не піду.

І, вочевидь, підбадьорений підтримкою Боджі, пішов до своєї кімнати. Щойно він зачинив двері, Боджа подався у протилежному напрямку — до кімнати, яку я ділив з Обембе. Мати мовчки сіла у крісло й поринула у глибину повного горщика думок, зціпивши руки й ворушачи губами, нечутно промовляючи щось із іменем Ікенни. Девід ганявся за своїм м’ячем, тупав ногами й голосно сміявся, намагаючись самотужки зобразити галас цілого стадіону футбольних уболівальників. Тим часом до матері підійшов Обембе.

— Мамо, ми з Беном підемо з тобою, — сказав він.

Мати поглянула на нього заволоченими слізьми очима.

— Ікенна… і Боджа… тепер чужі, — затиналася вона, хитаючи головою. Обембе підсунувся ближче до неї й поплескав по плечі своїми довгими худими руками, а вона повторила: — Тепер вони чужі.

Решту дня, до тієї миті, як ми пішли до церкви, я просидів, розмірковуючи про все, що сталося, — про те, як видіння Абулу спричинило все, що Ікенна зробив із собою і всіма нами. Я вже забув про зустріч із божевільним, особливо тому, що одразу після неї Боджа попередив нас із Обембе, щоб ми нікому про неї не розповідали. Коли я одного разу спитав Обембе, чому той більше нас не любить, він відповів, що через батькове покарання. І я повірив йому, але тепер мені стало зрозуміло, що я помилявся.

Пізніше, чекаючи, поки мати вбереться до церкви, я поглянув на етажерку у вітальні. Її вкривала ковдра пилу, а в кутку затягнуло павутинням. Усе це були знаки батькової відсутності. Коли він був удома, ми по черзі, кожен по тижню, прибирали на тих полицях, але за кілька тижнів після його від’їзду ми закинули цей обов’язок, а мати не змогла як слід примусити нас його виконувати. За батькової відсутності зовнішні кордони будинку ніби чарівним чином розширилися, наче невидимі будівельники розсунули стіни, як у паперовому будиночку, і збільшили його. Поки батько був із нами, і навіть коли його очі не відривалися від газети чи книжки, самої його присутності було достатньо, щоб підтримувати найсуворіший порядок, і ми дбали про те, що він часто називав «декорумом» будинку. Оскільки я вважав, що відмова моїх братів піти з нами до церкви зруйнувала ці чари, я сумував за батьком і невимовно прагнув, щоб він повернувся.

Того вечора ми з Обембе пішли з матір’ю до нашої Церкви Божественного Зібрання, що стояла на довгій вулиці, яка вела до поштамту. Мати тримала Девіда за руку й прилаштувала Нкем на своїй спині, підперезавшись раппою. Аби вони не упріли і їхню шкіру не обсипало, вона припудрила їм шиї, від чого здавалося, що вони збираються на маскарад. Церква мала велику залу з люстрами, що звисали на довгих шнурках із чотирьох кутів стелі. Молода жінка в білому вбранні, набагато світліша за типових мешканців цієї частини Африки, співала з кафедри «Дивну милість» з іноземним акцентом. Ми боком пройшли між двома рядами людей, більшість з яких проводжала мене поглядами, аж у мене з’явилося відчуття, що за мною стежать. Моя підозра зросла, коли мати підійшла до задньої частини кафедри, де сидів пастор із дружиною та старійшинами, і щось зашепотіла пасторові на вухо. Коли жінка доспівала, пастор у сорочці з краваткою й у штанях на підтяжках вийшов на підвищення.

— Браття і сестри, — почав він так голосно, що динаміки коло нашого ряду крехнули й замовкли, тож нам довелося ловити його голос, що долинав з динаміка на іншому боці зали. — Перш ніж почати сьогодні говорити про слово Боже, хочу сказати таке: мені щойно повідомили, що диявол у подобі Абулу, одержимого демонами самопроголошеного пророка, котрий, як ви всі знаєте, завдав так багато лиха жителям нашого міста, приходив до будинку нашого любого брата Джеймса Аґву. Ви всі його знаєте, він чоловік нашої любої сестри Пауліни Адаку Аґву. Дехто з вас чув, що в нього багато