Читати книгу - "Рибалки"

Паствою пробігло тихе бурмотіння подиву.

— Абулу підійшов до тих дітей і наплів їм брехні, — продовжував пастор Коллінз, підвищуючи голос і яро викрикуючи слова в мікрофон. — Браття й сестри, ви всі знаєте, що його пророцтва не від Бога, а від…

— Диявола! — в один голос крикнула паства.

— Це так. А коли вони від диявола, їх треба відкинути.

— Так! — хором відповіли вони.

— Я вас не чую! — крикнув пастор у мікрофон, трясучи кулаком. — Я сказав, що коли вони від диявола, ми мусимо їх…

— Відкинути! — заволала паства з такою ревністю, що те слово пролунало, як бойовий клич. Малі діти по всій церкві — разом із Нкем, котра, мабуть, злякалася цього реву — почали плакати.

— Ми готові їх відкинути?

Паства загуділа на знак згоди, а материн голос лунав над іншими й звучав ще кілька секунд потому, як решта замовкла. Я глянув на неї й побачив, що вона знову заплакала.

— Тоді станьмо й відкиньмо це пророцтво в ім’я Господа нашого Ісуса Христа.

Ряди людей підвелися, поскакували на ноги й занурилися в екзальтований сеанс несамовитих молитов.

Материні намагання зцілити свого сина, Ікенну, минали для нього марно, адже пророцтво, як роздратований звір, несамовито нищило його розум лютим божевіллям, зривало картини, ламало стіни, викидало все із шаф і перевертало столи, поки все, що він знав, усе, чим він був, і все, чим він став, не впало на землю гармидером. Для мого брата Ікенни страх смерті, віщуваної Абулу, став осяжним, заґратованим світом, у якому його було незворотно ув’язнено і за межами якого нічого не існувало.

Якось я чув, що коли страх заволодіває серцем людини, він її принижує. Так можна сказати і про мого брата, бо коли страх заволодів його серцем, він забрав у нього дуже багато: його спокій, його відносини з людьми, його здоров’я, навіть його віру.

Ікенна почав сам ходити до школи, де вони вчилися з Боджею. Він прокидався ще о сьомій і не снідав, аби тільки не йти з ним разом. Він також почав пропускати обіди й вечері, коли на них готували ебу чи товчений ямс — страви, які їли з однієї миски. Як наслідок, він почав виснажуватися, поки між ключицями й шиєю не з’явилися глибокі западини, а на обличчі не проступили вилиці. А трохи згодом білки його очей забарвилися блідо-жовтим.

Мати все бачила. Вона протестувала, благала й погрожувала, але він не слухав. Одного ранку, десь наприкінці шкільної чверті, вона замкнула двері й наполягла, щоб Ікенна поснідав, перш ніж іти до школи. Ікенна був спустошений, бо того дня мав складати іспит. Він благав матір дозволити йому піти.

— Хіба це не моє тіло? Чи тобі не все одно, їм я чи ні? Облиш мене, чого ти не даси мені спокій? — він зірвався й заридав, але мати наполягала, поки він нарешті покірно не поїв.

Жуючи омлет із хлібом, він нарікав на неї й усіх нас. Він казав, що родина його ненавидить, і присягнувся дуже скоро піти з дому й ніколи не повертатися.

— От побачите, — пригрозив він, витираючи очі зворотним боком долоні. — Усе це скоро скінчиться, і ви звільнитеся від мене — от побачите.

— Але ж ти знаєш, що це неправда, — відповіла мати. — Ніхто тебе не ненавидить — ані я, ані жоден із твоїх братів. Ти сам собі навигадував усе це через страх, той самий страх, який ти сам плекаєш і підігріваєш власними руками, Ікенно. Ти вирішив довіритися видінням божевільного, нікчемного чоловіка, якого навіть важко назвати людською істотою, Ікенно. Він навіть не значніший за… з чим би його порівняти… за рибу, ні, за пуголовків, яких ви ловили у річці. Так, пуголовків. Ось днями люди на ринку казали, як той самий чоловік натрапив на гурт корів, які паслися на вигоні, і телята ссали материні вим’я, зайшов між корови й теж почав ссати вим’я однієї з них! — мати демонстративно плюнула, щоб показати всю огиду до самої думки про людину, що ссе вим’я корови. — Як можна вірити словам того, хто ссе коров’ячі цицьки? Ні, Ікенно, ти сам собі все заподіяв, чуєш? Тобі нема кого винуватити. Ми молилися за тебе навіть тоді, коли ти відмовився молитися за себе сам. Не звинувачуй нікого в тому, що живеш у нікчемному страху.

Здавалось, Ікенна, вперши порожній погляд у стіну перед собою, прислухався до матері. Якоїсь миті було схоже, що він усвідомив свою дурість; що материні слова надрізали його серце, в якому набралася чорна кров страху, і вся вона витекла геть. Він мовчки доїв свій сніданок за столом, уперше за тривалий час. А закінчивши, пробурмотів матері «дякую», чого не робив кілька тижнів. Він відніс тарілку з приборами на кухню й вимив їх, як учила мати, а не залишив на столі у своїй кімнаті, як робив останніми тижнями. А тоді він пішов до школи.

Коли він вийшов, Боджа, котрий щойно почистив зуби і тепер чекав, поки Обембе звільнить туалет, зайшов до вітальні, замотаний у рушник із ванної, що він його ділив з Ікенною.

— Я боюся, що він справдить свою погрозу й піде геть, — сказав він матері.

Мати похитала головою, не відводячи очей від холодильника, який почала витирати ганчіркою. А тоді, нахилившись усередину так, що за дверцятами холодильника виднілися тільки її ноги, сказала:

— Не піде. Куди йому йти?

— Не знаю, — відповів Боджа, — але я боюся.

— Не піде. Страх уже недовго його триматиме, він покине його, — материн голос звучав упевнено, і я точно знаю, що на той час вона в це вірила.

Мати продовжувала свої спроби зцілити й захистити Ікенну. Пригадую один недільний день, коли до нас прийшла Ія Іябо, а ми саме їли квасолю, мариновану в соусі з пальмової олії. Я бачив метушню за межами нашого двору,