Читати книгу - "Карусь і ми"

Її ще змалку більше кортіло до пустощів, ніж до чогось путнього. Подумайте тільки: вже трилітньою дівчинкою вона вбила каменем качку, що жила собі у сусідів та паслась на травнику. Навіть не знала, чому. Бігала з хлопцями, билася з дітьми. Завжди подряпана й поранена, не погоджувалася з іншими дітьми, не шанувала виховників.

Тут у всіх будинках, де її приміщувано, була самовільна, не слухала нікого і не визнавала ніякої дисципліни. Самовільно залишала заклад, у якому бешкетувала, розбиваючи обстанову, радіоапарат, розкидаючи свої речі. Батьки, що мають більше таких неспокійних дітей, привозили її завжди назад. Вони самі теж не дуже розумні, а що найгірше п’ють-розпиваються. Так, це дівчатко зроду обтяжене пияцтвом батьків. Звідкіля ж їй взяти розуму та навчитись доброї поведінки?

Нарешті на Шерон знаходять раду: її переносять до будинку, де живуть самі старі недоумкуваті жінки. Там ні з ким уже пустувати, ні з ким бешкетувати. Шерон стає поважніша, їй дозволяють виходити, дають усякі доручення. Вона ходить з будинку до будинку, розносить папери, розпорядження управи, листи й посилки, що приходять до хворих.

На її порцеляново-рожевому личку пустотливий усміх, її зоряні очі сяють. Вона струнка, темноволоса, наша няня. «Чи добре помила авто?» — запитує мимоходом. Коли я хвалю її роботу, вона пригортається до мене, я гладжу її голівку й питаю:

— Чи ти чемна? Ні з ким не б’єшся? Як там у школі?

На все вона відповідає «О. К.» Пригорнувшись щільно, шепче мені до вуха: «Маю хлопця, я залюблена, і ми одружимось».

Ах, то від неї ця шматяна рожечка, що її носить у дірці від ґудзика ясноволосий Билі!

Тепер весна, і сонце всміхається до людських дітей, хоч вони й дурники. І їх принаджує життя.

Думаю, що Карусь теж любить гарну дівчинку. Особливо, коли, перехиливши голівку, дбайливо намащує його воском і при цьому приспівує:

Бідна мала Шерон має всього шістнадцять літ, і Билі теж не більше. Чи розвинуться вони умово і чи зможуть вийти на світ та жити самостійним життям?

Шерон сідає поруч мене, я повертаю керму, і ми їдемо. Так трохи проїхатись по стежках парку, де є наш заклад, де живе Шерон і багато таких, як вона.

Потім Карусь дрімає над ставком, де над білими трояндами латаття граються прозоро-сині стрикози.

Я завела мотор — швидко й легко, без ніяких труднощів. Переклала ручку на «R», що означає «назад», бо перед нами був цементовий поріг і нам треба назад, потім щойно можна повернути й виїхати з-поміж возів на автопостою. Тоді вже перед нами рівна дорога.

Раптом мотор погас… Карусь, уже «неживий», покотився кілька кроків назад і зупинився. Ні кроку вперед, ні назад! Я пробувала завести його знову, чекала хвилину й стала надумуватись, потім полаяла Каруся. Бо хто винуватий, як не він?

Таж і моя рука, і моя нога ті самі, що вчора, бензини доволі в збірнику, а та псяюха рвонула й спинилася — і ні руш далі! Бо йому не хочеться їхати! І крапка, і кришка!

— Ти теж норовистий, чорт знає, чого тобі захочується! Якби я поводилася так, як ти, не було б кому працювати. Хто тоді заробив би на бензину й мазь для тебе? Хто оплатив би дозвіл і викупив для тебе нову табличку з числом? Хто платив би Шерон за те, що так тебе миє та воскує?

Карусь мовчить. Спроби зрушити його не вдаються.

— Бачиш? Ти впертий, як той осел! Що було б, якби я була така сама? Адже я встаю щоранку — все одно, чи почуваюся добре, чи ні. І, хоч надворі мороз, хоч і сніговій, одягаюсь і йду до праці. В той час ти дрімаєш собі, й ніхто не наганяє тебе. Щойно тепер, по полудні, коли мені треба їхати до будинків, де мої хворі, щоб оглянути їх, і я прошу тебе поїхати зі мною, ти робиш церемонії, показуєш свої примхи, ми стоїмо на площі і тратимо дорогий час. Але тобі це байдуже! Ти не зацікавлений у часі, хіба що в кількості миль на годину, а коли ти не робиш миль, то тобі байдуже, чи то година, чи день.

Немає відповіді.

Виходжу з авта, підношу віко мотору й починаю майструвати. Пробую, чи рурки, що ведуть до карбюратора, не повідставали. Таке вже траплялося. Ні, вони держаться міцно. Навчена досвідом, заглядаю, чи доволі бензини й олії у збірниках. Все в порядку. Ага, знову клопіт з тим самим хлипаком. Смикаю за оцей валочок догори й униз — не йде. Правда, до цього треба двох: одного, що рухав би цим валочком, і другого, що злегка надавлював би