Читати книгу - "Апгрейд для Всесвіту"

… І отримую на голову потік добірного словесного лайна. От уже скромниця, чорторий збаламучений, — хіба я чекав такого? отже, час і тобі дізнатися — ляпас! ще! ривком за обидві ноги, пикою в подушки! — час тобі зрозуміти аз і буки — ах ти сука дряпуча! руки! болить, кажеш? а на тобі! волосся в жменю… — час порозумнішати, гордячко! — притиснути її, щоб і не пискнула… закарбуватися… Ну, стривай, зара ти побачиш!

… пора тобі, моя Пані, дізнатися: я, твій нікчемний раб, і в рабстві своєму — господар твій; тільки я твій владика; я поставлений над тілом твоїм і душею, я топтатиму поля твої, Пані, пити води твої; забувши про себе, шукатиму твій промінь, твій стужений храм, срібний твій зойк. Я вступаю в мережива, у вогонь, спізнаю тебе. Не втікай, не кидай, я частина твоя, бачиш?

Кричи, рідна, клич — я так далеко, я не встигну!

Ти дурна, сварлива. Ти невиправна. Ти не пам’ятаєш себе. Ти ж богиня!

Ти — богиня, я — в тобі. Твої сади. Там, де все єдиний раз і навіки. Де небо неділиме. Ми ввійдемо, нагі; випростається трава, зіб’є зі сліду. Нас не знайдуть…

Ось ти і поглянула на мене. І добре. Де звір? Немає звіра. Здалося нам.

Тебе крізь сльози погано видно. Тебе називають фонтаном сліз?

Дивимося з відразою? Відвертаємося? Досі намагаємося плакати? Плач, королево поганьблених. Сміливіше, ну! Ще, ще безнадійніше!

Любов — що то? це значить — пересилити відразу. Любов — це коли й відраза є солодкою…

Чому ти навчаєш мене, Діано?

На білій горі, між хмар, у чистоті жила Повелителька звірів і трав. Була вона сильною, справедливою і безжальною. Стежила за порядком у царстві своєму і, не замислюючись, карала винних. Войовниця, що дарувала життя і позбавляла його, — так думали про неї люди. Боялися її гніву, приносили їй у жертву власних дітей. І приймала вона жертви, оскільки Олімп дав їй право розпоряджатися життям смертних, які мають їжу з її столу.

Ніхто не смів навіть поглядом зазіхнути на богиню. Гори і ліси були їй підвладні. Стріли Мисливиці поцілювали як спис самого Громовержця. Її чарівний лук завжди був із нею, під рукою. Як частина тіла. Як серце, в якому знемагала і билася, то злітаючи, то падаючи, полонена Птиця.

Любов і справедливість? Любов і неупередженість? Любов і безжальність? Ні, не в’яжеться одне з іншим! — вирішили якогось-то разу боги. Ледве оперилася Птиця, а їй підрізали крила. Дівчинка-богиня носила її, не відчуваючи дискомфорту. Хай собі тріпоче. Жити і без неї цікаво, надто якщо ти — богиня.

Але дівчатка виростають, і нічна тиша вже не заколисує — хвилює. Серце гуркоче й завмирає в цій підзоряній тиші, чекає чуда… дурне серце! ну для чого воно богам?

Сильна, владна, стрімка, вона не потурала Птиці. Її незаймана самотність відображалася в божественних примхах. Вона бралася опікуватися закоханими, влаштовувати чужі долі. Повелительку трав і тварин, Мисливицю, що не знала любові, почали шанувати як покровительку родинного вогнища — ну хіба ж то не диво?

Диво? Та що ж у цьому дивного?

Але й дівчата виростають; нічна тиша вже не просто турбує — кричить, кличе, вимагає; птиця-серце дико скрикує, дзьобає зсередини, ставить ультиматум: не хочеш мене — вбий! Не можеш убити — слухайся!..

Вона не змогла убити Птицю.

Жорстока, не схильна усміхатися богиня — але всього лише богиня!

Смертні не відали її таємниць і не здогадувалися, що з настанням ночі Мисливиця перетворювалася в ніжну, тонкостанну, прекрасну діву, подругу-супутницю білолицьої Селени, яка приваблює сновидіння й зітхання. Богиня ставала шаленою і окриленою. Не знаючи втоми, танцювала вона серед заснулої лісової зелені, ніби метелик на чашечці квітки. Променем, стежиною небесною подруги піднімалися високо-високо, туди, де зорі видно навіть удень. Піднімалася, кружляла на самому вершечку, виглядаючи свого героя: Мандрівника, того-що-ходить-хвилями, мисливця і шукача слідів, який знав шляхи, беріг свободу та міг пересувати гори.

Повелителька звірів любила Мандрівника. Любила тому, що так сталося: зустріла колись і полюбила — а ще за те, що він ніколи не згадував про її багатство і прокляття, про вбивчий чарівний Лук у руці й примарну тріпотливу Птицю в грудях.

Скільки разів піднімався герой гірською стежиною, скільки разів пірнав у засвічені хмари! Захід щедро замальовував їх вогнем. Він входив у її храм з останнім сонячним променем. Пес залишався зовні, охороняв вхід, — пес був відданий господарю. Вона чекала на терасі, що виходила в ніч. Світила й туманності чіплялись за поручні. Плюскотіли внизу води Стіксу. Мандрівник упізнавав її — і не впізнавав. Учорашньої вже не було — була інша. Мінлива, як зоря. Вона була щира — але уникала відповідей. Була чуйна — але легко і примхливо змінювала настрій. Була світла, радістю оточена — але часто замислена, лякаючи серйозністю: голос той же, але слова інші.

Тільки коли змовкають слова, поступаючись місцем ніжності, коли її подих стає твоїм, коли від струму німішають губи — тоді знову обертається вона на незнайомку, скидає сьогоднішні шати й омиває тебе, мов ріка, в яку ввійшов; і ти ростеш, ти палаєш над безоднею, над чорним безчассям, веселим полум’ям клубочишся в небі — ти вже смієш бути! Ти дотягуєшся до олімпійців; відтепер — пригадуєш? — ти рівний із ними: з лукавими держателями, з премудрими хранителями.

Йому