Читати книгу - "Апгрейд для Всесвіту"

Як вона сміється! А в очах — печаль.

— Чому? — запитував він.

— Надто високо живу. Тут так холодно, — зітхнула одного разу.

— Ця біда — не біда! Я розпалю вогонь…

— Вогонь не тримається у моєму вогнищі. Так уже повелося: унизу палахкітливі багаття, нагорі — мерзлякувате місячне світло. На Олімпі горять смолоскипи, але це нічого не міняє. Просити у зір тепла? Вимагати весни, перш ніж вона настане? Я звикла. Вивчила два цікаві слова: енергетична криза. Уночі при мені скіпка… тіні бігають по кутках… Чи багато мені треба?

— Але — чому?

— Батько-Громовержець боїться пожеж. І всього боїться — шкода його.

Столик на трьох ніжках. Обідок помади на кришталі, крапля вина на вустах… Боги — такі ж люди. Тісно їм у тутешніх комунальних горах.

Я заберу тебе! — вирішив герой. — Ось тільки дорогу знайду…

Вирішив — виконуй. Раз ти герой.

— Не сумуй, дівчинко. Сум минеться!

Вона глянула — він відповів. Ми молоді, правда? Ми ростемо й відходимо. Не гнівайтеся, старі олімпійці! Подорослішали ваші діти. Нам не до вас. Самі облаштовуємо для себе куточок. Дбаємо про майбутнє.

— Що ти намислив, Оріоне?

— Хочу прогулятися горами і долинами… Я розшукаю сад далекий, світлий. Я зроблю його твоїм. Чекай, адже я повернуся. Повернуся, візьму тебе за руку і поведу!

Вирішив — виконуй. Або ж не обіцяй душі своїй.

Боги дарують забуття.

Милостиві боги…

Вона жива, вона мусить жити, вона житиме, щоби любити мене. Жити, щоби любити…

Одноденка скороспіла! Чахнути б тебе сталлю по ніжному!

Але то раніше треба було. До повного місяця. Глянь, хто перед тобою. Це вже не людина. Не чаша скорботи.

Вона жива й озивається. Тихе відлуння — запрошення на страту. Її місяць горить у небі. Вогненний сувій із вироком. Її метеорний слід стрілою перекреслив моє життя. Стріла, націлена в серце звіра. Смерть звіру!

Це богиня.

А я ж збирався убити її. Могутня Моська! Захоче — звалить слона. Могутній сліпець-невіра! Захоче — богів скасує…

Любов — що це, Діано? Чи підсумок, чи застава? Передсмертний гріх — чи всепрощення? Милість? Милостиня? Видіння? Так і не зрозумів я, Цюй Пен… так і не довідався я, о Повелителько звірів, яка сила рухає мною, чому втікають з-під ніг стежки, для чого збігаються вони до саду далекого.

Там вершник на горі і гай у хмарах. Там той, хто чекає на мене; там я вб’ю його! Я суть його тобі віддам, як віддаю свою!

І тої ж миті кат — мій друг сердечний, рятівник, мій смертельний ворог, мій сповідник — почне свій шлях до мене.

Він не поспішає, той, хто йде услід. Він — несуєтний майстер тортур, він строку мені не вріже! Знаю я його звичаї. У ньому всі риси мої. Він той же я і пам’ятає те ж, того ж віку тать у ночі — але який же нещасливий він, який страшний…

Він поза любов’ю. Його проклято.

Я бачу його обличчя — місячне, з загостреними рисами — і раптом, несподівано, як підказку, як таблоїдну пробоїну в черепній перегородці, вловлюю цілковите та чітке розуміння того, що коїться.

Безодня ковтала роки та дні. Птиця і її пані чекали на Мандрівця.

Одного разу… У тузі нічний, у скам’янілості безчасся — чи їй привиділося? Сон — чи пам’ять?..

Всесильна, легковажна, задерикувата юність підштовхувала закоханих до з’ясовування стосунків, до напівжартівливих змагань. Ох, якою чарівною була Мисливиця, яка довела свою перевагу над могутнім напівбогом! Переможений ніс звитяжницю на руках, поцілунками повертаючи їй силу, і ніч ставала гарячою від його подиху.

Тільки раз перевершив він її у мистецтві полювання — юний герой, який знав дороги, міг рухати гори і причаровувати примарних птахів… людина, що зуміла навчити амазонку коханню… гордий Мандрівець, якого тримала гладінь морська… він хотів туди, за видноколо, куди немає шляху олімпійцям…

Тільки раз герой перевершив богиню. Дочка Зевса не пам’ятала себе від гніву. Та хто ти такий? Чому смієшся? Звідки в тебе це вміння — насміхатися з богів?!

Вибух люті, невловимий рух. Видихнув Лук. скрикнула Птаха; припинився сміх. Коханий знову в ногах твоїх, Артемідо. Стріла у грудях… чия стріла у серці Мандрівця?!

Богине життя, чи не ти пригостила смертю свого єдиного?

Все раптом змінилося: набігли хмари, вперіщила злива, прогуркотіло над горами прокляття. І стала дибки у відповідь посейдонова безодня, і безнадійна, страшна хвиля тараном гримнула об скелі — вдарила, бухнула, розбилася, безсило обпала, відбита мертвим камінням. Пізно, Посейдоне! Боги карають зухвалих руками їхніх коханих. Не виправити, не повернути.

Кричала, билася об пруття дурна Птиця — ні сльозинки не впало з очей гордої богині.

Два диски мокнуть у траві. Завмерли налякані німфи. Статуєю здається їм самотня жіноча постать під тріумфуючими небесами.

Залишайся безтурботною, доню моя, безсмертна дівчинко-одноденко! Зоряним промінням торкається твій коханий до твоєї мармурової щоки. Вірний раб охороняє заповітний гай, і, як і раніше, проливається жертовна кров у храмі… Залишайся безтурботною!

Я сміюся. Двома пальцями гашу ґнотик. Обережно зупиняю час. Темними гарячими невеличким ядрами шкварчить воно: секунда за секундою. Зміїними