Читати книгу - "Італійські казки"

І щоразу королева полегшено зітхала. Та ось піднесла вона свічку до найменшої дочки, Сантіни, і мало не скрикнула: та спала, згорнувши руки на грудях!

Стала королева коло неї на коліна та й гірко заплакала. Сльози так і котилися з її очей. Одна гаряча материна сльоза впала дочці на щоку. Сантіна прокинулась і почула материні слова:

— Доню моя нещаслива! Ти ж у нас така добра, така лагідна та чуйна. Невже й справді ти можеш бути причиною нашого горя? Ні, ні, бідна моя Сантіно, ніколи, ніколи я тебе не вижену з дому! Нехай краще ми страждатимемо від нещасливої долі.

Хоч як гірко було слухати найменшій королівні ці слова, проте вона пари з вуст не пустила і не виказала, що чує кожне материне слово.

Коли королева, виплакавшись, заснула, Сантіна встала, зв’язала в клунок усі свої речі — стареньку сукенку, гребінця та дерев’яну ложку. Потім обвела сумним поглядом сонних сестер і матір та й вийшла з хати.

Ішла вона лісом до самого світанку, а коли підбилося височенько сонце, вийшла на голу рівнину. На ній ніде не було ні пагорка, ні деревця чи кущика, тільки посередині стояв самотній будиночок. Прибилася королівна до того будиночка та й заглянула у вікно. Бачить, а там якісь три жінки сидять за верстатами і тчуть. Одна тче золотими нитками, друга — срібними, а третя — червоними по синій основі. Кожна жінка творила пальцями такі візерунки, що королівна очей не могла відірвати.

Раптом та жінка, що ткала золотими нитками, підвела голову й побачила королівну. Вона підвелася й відчинила двері.

— Може, хочеш зайти? — запитала.

— Якщо дозволите, — відповіла королівна.

— Заходь. А як тебе звати?

Королівна подумала собі так: «Якщо я і справді приношу лихо, то хай мене й звуть Сфортуна, тобто Лиха Доля».

Так вона й назвала себе ткалям, а тоді ще додала:

— Приймете мене, я вам слугуватиму у вашій хаті, а як не приймете, піду собі далі.

— Що ж, залишайся, а там побачимо, — сказали всі ткалі.

Сфортуна відразу стала до роботи: позамітала, розпалила в печі й заходилася готувати їсти.

Опівдні обід був зготований. Ткалі попоїли, похвалили куховарку й знову сіли до верстатів.

Коли сонце вже було на вечірньому прузі, старша ткаля — та, що ткала червоні й сині візерунки, — сказала Сфортуні:

— Нас сьогодні запросили в гості. Це далеченько звідси, і ми вернемося аж удосвіта. Ти тут добре стережи будинок, бо наша пряжа, сама бачиш, зроблена із золота, срібла й шовку, а тканина, що ми тчемо, — це замовлення короля на весільне вбрання його нареченій. Замкни двері на засув, а ми ще почепимо великого замка.

Понадягали ткалі свої святкові сукні й пішли.

Сфортуна прибрала все чистенько, помила посуд, простелила в кутку сінник і, погасивши свічку, лягла спати.

Прокинулась вона рівно опівночі. Їй здалося, ніби щось ходить по кімнаті. Потім зачувся шурхіт і шелест.

— Хто там? — гукнула Сфортуна.

Із темряви озвався скрипливий баб’ячий голос:

— Це я, твоя Доля. Уранці побачиш, який подаруночок я тобі зоставила. — І Доля сухо захихотіла.

Потім усе стихло. Сфортуна подумала собі: «Двері на міцному засуві та ще й на замку знадвору, увійти сюди ніхто не міг. Це, напевне, мені приснилося». Подумавши так, вона перекинулась на другий бік і незабаром знов заснула. Тільки-но розвиднілося, з гостей вернулися ткалі й загримали у двері. Королівна швидко побігла, відсунула засув і впустила їх. Кімнату освітило раннє сонце. Сфортуна глянула та й побіліла, мов стіна, а в ткаль аж руки опустилися від того, що вони побачили. Уся дорога пряжа позаплутувана й порвана, а золота й срібна тканина порізана на шматочки. Отакого наробила вночі Сфортунина лиха Доля!

— Ах ти ж негіднице! — крикнули ткалі на сердешну дівчину. — Ми тебе прихистили, а ти он як платиш нам за нашу добрість! Ану геть звідси, щоб і духу твого не було!

Набили добряче дівчину та й випхали за двері. Знову йде бідолашна королівна, і сама не знає куди.

Десь надвечір прибилася вона до якогось села. В усіх вікнах привітно горіло світло, бо родини, посходившися з роботи, сідали вечеряти. Проте Сфортуна не наважувалася попроситись на ніч до жодної хати, бо знала, що їй ніде не пощастить. Додибала вона до сільського майдану та й присіла на кам’яних сходах якогось багатого будинку. Сидить і журиться. Коли виходить господар позачиняти віконниці. Побачив дівчину й питає:

— Чого це ти тут сидиш?

— Бо мені вже несила йти, — відповіла Сфортуна. — Прошу вас, не проганяйте мене звідси!

— Ти, дівчино, мабуть не знаєш, хто я. Я постачаю виноградним соком самого короля. І тому не дозволю, щоб у мене під дверима сидів хтось, скоцюрбившись, цілу ніч. Вставай і ходи за мною!

Сфортуна підвелася й пішла.

— Вилазь на оті барила з соком і там собі спи, — сказав господар. — їм нічого не станеться. А той, що наготовано королеві на весілля, стоїть у десятьох барилах у льоху. — І він постукав ногою об ляду в підлозі.

Стомлена Сфортуна тільки-но лягла, так і заснула. А над ранок їй приснився дивний сон. Ніби вона сидить над струмком, а вода дзюрчить у ньому по камінцях і лепече, як дитина. Дівчині дуже кортить пісеньку дитячу слухати, але чомусь так страшно, так страшно!

Вона з переляку й прокинулась. Чує, аж хтось сухим баб’ячим голосом бубонить:

— Десять прозорих струмків, ну-бо зливайтесь в озеро! Я своє діло знаю, і дівчина від мене не відчепиться.

Королівна вмить збагнула, що її лиха Доля вже наробила якоїсь