Читати книгу - "Вождь червоношкірих (Збірник)"

— Ходімо, хлопчику, — сказав він. — Потяг рушає за три хвилини.

МакГваєр, здавалося, перетворився на втілення сарказму.

— Ти що, побачив, як на мене з неба впала готівка чи як я виграв у карти? Я хвилину тому сказав тобі, що я жебрак. Друже, йди собі, куди збирався!

— Ми їдемо до мене на ранчо, — мовив скотар. — Поживеш у мене, поки не вилікуєшся. За шість місяців ти засяєш, як новенька бляха на ремені.

Притримуючи МакГваєра однією рукою, він майже потягнув його до потяга.

— Чекай, а як же гроші? — не здавався МакГваєр, намагаючись звільнитися, але без особливого ентузіазму.

— Які гроші? — здивовано запитав Рейдлер. Вони поглянули один на одного, не розуміючи, про що йдеться. В цю мить чоловіки були схожі на шестерні, які рухаються під однаковими кутами, але навколо різних осей.

Пасажири, спостерігаючи, як новоспечені друзі сідали на південний потяг, не могли втямити, що звело разом такі яскраві протилежності. МакГваєр — на зріст півтора метри, з обличчям мешканця Йокогами… чи принаймні Дубліна. З яскравими намистинками очей, кістлявими вилицями і щелепами, вкритий шрамами, загартований, поламаний і зрощений заново, незламний, страшний, схожий водночас на гладіатора і джмеля, він не був винятком у своєму роді. Рейдлера породило інше середовище. Метр вісімдесят на зріст, миля в плечах, відкритий як безмежні простори прерій, щирий представник одночасно Півдня і Заходу. На жаль, існує занадто мало зображень такого типажу. Мистецькі галереї не стали популярним явищем, а мутоскоп[30] досі рідкість у Техасі. Врешті-решт, найкращим способом відтворити Реидлера засобами образотворчого мистецтва була би фреска — щось величне і просте, стримане і без рамки.

Великою Північною Залізницею Рейдлер і МакГваєр їхали на південь. Ліси змінювалися невеликими темно-зеленими гайками, що де-не-де острівками випиналися над безкінечним морем прерій. Земля ранчо; володіння королів худоби.

МакГваєр щосили втискався в сидіння і дослухався до теревенів скотаря із жовчною підозріливістю. Що за гру веде велетень-дивак, котрий везе його невідомо куди? Містер МакГваєр не вірив у альтруїзм. «Дядько не фермер і не крутій, — думав полонений, — це точно. Чим він займається? Нічого, Цвіркунчику, нехай він роздає карти, а там побачимо, що у нього за козирі. У тебе невеликий вибір із п'ятицентовою монеткою у кишені й прогресуючими сухотами, тому краще поводься тихо. Не роби зайвих рухів і дивися, що з того вийде».

У Ринконі, за сто миль від Сан-Антоніо, мандрівники пересіли з потяга на тарантас, який уже чекав на Рейдлера. Ранчо містилося на відстані сімдесятьох миль від залізниці. Здавалося б, ця частина подорожі мала розвіяти підозри МакГваєра стосовно планів Рейдлера. Колеса м'яко котилися по саванні, око милувала привітна зелень. Пара іспанських коників невтомно і рівно бігла клусом, зрідка переходячи на невтримний, дикий чвал. Повітря, переповнене неповторними ароматами з ніжними нотками диких квітів, нагадувало воднораз вино і сельтерську воду. Дорога як клубочок розгорталася під колесами, тарантас, керований умілою рукою Рейдлера, мчав уперед незвіданими просторами зеленого моря. Кожне крихітне деревце на обрії було для скотаря дороговказом, а вигин пагорба — доказом правильності курсу і мірилом подоланого шляху. Втім, МакГваєр, котрий байдуже напівлежав у тарантасі, бачив довкола тільки пустку і слухав Рейдлерові обіцянки з похмурою недовірою. Над МакГваєром важким тягарем висіли питання «Що він замислив?» та «Як він збирається розіграти мою карту?». Боксер судив Рейдлера за звичними мірками великого міста, забуваючи, що той виріс на безкрайніх просторах, обмежених лише виднокругом і четвертим виміром.

За тиждень до зустрічі з МакГваєром Рейдлер випадково набрів у прерії на хворе слабке теля, яке відбилося від череди й безпорадно мукало. Не спішуючись, він підхопив маля і перекинув через сідло, щоб завезти на ранчо та доручити хлопцям виходити бідолаху. МакГваєр не усвідомлював, що Рейдлер не бачить великої відмінності між ним і заблукалим телям. Скотар бачив перед собою хворе і слабке створіння і мав можливість допомогти — й цього було достатньо. Такі у нього були принципи та життєва позиція. До МакГваєра Рейдлер підібрав уже шість бідолах на вулицях Сан-Антоніо — міста, що вабило тисячі хворих на сухоти цілющою силою повітря своїх вузьких вулиць. П'ятеро гостювали на ранчо Соліто, доки не почулися цілком чи достатньо здоровими, щоб повернутися до цивілізації, не забувши зі сльозами на очах подякувати рятівникові. Один потрапив на ранчо запізно, втім, залишив грішний світ у мирі та спокої і знайшов останній притулок під єрусалимським терном у садку.

Тому нікого на ранчо не здивувало, коли, зупинивши тарантас перед будинком, Рейдлер підняв чергового підопічного, як жмуток ганчір'я, і допоміг йому сісти на веранді.

МакГваєр роззирнувся навколо. Його оточували незнайомі предмети. Будинок на Соліто вважався еталоном техаського ранчо. Побудований із привезеної за сотні миль цегли, одноповерховий, він мав чотири кімнати, що виходили на веранду з земляною долівкою. Різнобарвна маса коней, собак, сідел, фургонів, зброї, ковбойських атрибутів відразу впали в око міському жителю і збанкрутілому спортсмену.

— Ось ми і вдома, — підбадьорливо виголосив Рейдлер.

— Ну і місцина! — не забарився з відповіддю МакГваєр, осідаючи на долівку веранди у несподіваному нападі кашлю.

— Ми зробимо все, щоб ти почувався тут як удома, хлопчику, — лагідно сказав Рейдлер. — Всередині, певна річ, не хороми, але здоров'я поправляється надворі. Оце буде твоя кімната. Коли щось потрібно — тільки скажи, все зробимо.

Рейдлер провів МакГваєра у східну кімнату. Підлога була гола і чиста. Білі фіранки колихалися од вітру, що залітав до кімнати через відчинені вікна. Велике вербове крісло-гойдалка, два прості стільці, довгий стіл, застелений газетами; люльки, тютюн, остроги, патрони на столі. На стінах красувалися кілька до ладу прилаштованих оленячих голів і ще одна голова, яка належала величезному чорному пекарі — дикому пустельному кабану. В кутку — гарне широке ліжко. Жителям округу Нуесес ця кімната, де зазвичай зупинялися гості, здавалася просто королівською. МакГваєр глузливо посміхнувся, оглядаючи опочивальню, вийняв п'ятицентову монету і пожбурив її в стелю.

— Досі думаєш, що у мене