Читати книгу - "Вождь червоношкірих (Збірник)"

Сірі очі скотаря з-під кошлатих сивих брів спокійно поглянули прямісінько у маленькі чорні очиці співрозмовника. За хвилину Рейдлер сказав просто і привітливо:

— Зроби ласку, синку, не згадуй більше про гроші. Ти вже достатньо наговорив про них. Люди, які приїздять до мене на ранчо, не платять ні копійки, і майже ніколи не пропонують заплатити. Вечеря буде готова за півгодини. Вода стоїть у жбані, а якщо захочеш випити прохолодної, візьмеш у червоному глечику[31], що висить на веранді.

— А де дзвіночок? — каже містер МакГваєр, роззираючись навколо.

— Який дзвіночок?

— Щоб викликати прислугу. Я не… Послухай сюди, — незважаючи на хворобу, раптовий напад люті додав МакГваєру сил, — тебе ніхто не просив тягнути мене сюди. Я тобі й цента не обіцяв і не плакався у тебе на плечі. Я за п'ятдесят миль від коридорного і коктейлів. Я хворий. Мені важко навіть пальцем поворухнути. Чорт! Я влип! — МакГваєр упав на ліжко і забився у конвульсіях.

Рейдлер підійшов до дверей і когось покликав. До кімнати швидко зайшов стрункий двадцятирічний мексиканець з живим виразом обличчя. Рейдлер заговорив до нього іспанською.

— Я пам'ятаю, Іларіо, як на пасовищі Сан-Карлос на осінньому родео пообіцяв зробити тебе вакеро.

— Так, сеньйоре, ви дуже добрі до мене.

— Іларіо, цей молодик — мій друг. Він дуже хворий. Потурбуйся про нього. Виконуй усі його побажання. Будь терплячим і уважним. А коли він одужає або… ні, коли він одужає, ти будеш не вакеро, а мажордомо[32] ранчо Де-Лас-П'єдрас. Ти згоден?

— Так, так, дякую вам, сеньйоре.

Іларіо спробував бухнутися перед господарем навколішки, але той добродушно штовхнув його і мовив:

— Ну-ну, не треба театральних викрутасів, Іларіо. За десять хвилин Іларіо вийшов із кімнати МакГваєра і зупинився перед Рейдлером.

— Маленький сеньйор, — почав він, — передає вам свої вітання, — (у Рейдлера не виникло сумніву в авторстві увічливої преамбули), — і вимагає подрібнений лід, гарячу ванну, порцію джину, грінки, свіжий номер газети «Нью-Йорк Геральд», цигарки, і щоб вікна постійно були зачинені, і щоб його поголили, і ще відправити телеграму.

Рейдлер виніс зі своєї кімнати літрову пляшку віскі й наказав відати МакГваєру.

На ранчо Соліто запанував справжній терор. Кілька тижнів містер МакГваєр вихвалявся, хизувався і крутив носом перед ковбоями з довколишніх ранчо, котрі здалеку приїздили, щоб побачити нового мешканця ранчо Соліто. Для них він був — як сніг для мешканців тропіків. МакГваєр пояснював заплутані тонкощі боксерського поєдинку, прийоми захисту і нападу. Розповідав про важкі будні професійного спортсмена. Його специфічний жаргон викликав у скотарів усмішку і подив. МакГваєрові жести, незвичні пози, відверте нехтування правилами пристойності у мові й поведінці захоплювали. Коротше кажучи, МакГваєр став для ковбоїв чимось на кшталт прибульця з іншого світу.

Сам винуватець ажіотажу залишався байдужий до нового світу, що відкривався перед ним, і далі жив так, наче того світу й не існувало. Винятковий егоїст із великого міста, МакГваєр усвідомлював, що на певний час доля вирвала його зі звичного середовища, але все, що оточувало його на ранчо, він сприймав як тло для власних спогадів. Ні дні, проведені у безмежних вільних преріях, ні неймовірна тиша зоряних ночей не зачіпали його серця. Жоден відтінок світанкового неба не міг відірвати його очі від сторінок спортивних журналів. Зробити гроші із повітря — головне життєве кредо МакГваєра; мрія — Тридцять Сьома вулиця.

Не минуло й двох місяців після його появи на ранчо, як МакГваєр почав жалітися, що йому стає гірше. Відтоді він став справжнім злим духом ранчо, його гарпією, морським дияволом. Зачинившись у кімнаті, ніби злющий гном чи лайлива жінка, колишній боксер постійно скиглив, жалівся, проклинав і звинувачував у своїх негараздах ввесь світ. Червоною ниткою у його наріканнях проходила думка, що його ошукали, проти волі затягнули до пекла на землі й тепер він помирає од відсутності догляду й елементарного комфорту. Але, незважаючи на всі зловісні прогнози скорої смерті, сторонньому оку важко було помітити разючі зміни у зовнішності хворого. Чорні смородини очей, як і раніше, блищали диявольським вогнем, голос нагадував скреготіння, кістляве обличчя, обтягнуте шкірою як барабан, не могло схуднути більше. Нездоровий рум'янець, що увечері «прикрашав» запалі щоки, підтверджував вірогідність того, що термометр міг би показати підвищену температуру, а простукування — підтвердити, що містер МакГваєр дихає однією легенею. Та зовні колишній боксер не змінився.

Іларіо безвідмовно виконував усі забаганки хворого. Майбутня посада мажордомо, себто управителя, вочевидь, була для хлопця ласим шматком, адже піклуватися про підопічного було нелегким завданням. Свіже повітря — єдині доступні на той час ліки, але МакГваєр наказував наглухо зачиняти вікна й опускати жалюзі. У кімнаті постійно стояв густий туман від цигаркового диму. Кожен, хто туди заходив, ризикував померти від задухи або від нескінченного базікання цього породження темряви про перипетії його кар'єри.

Та найдивнішими були стосунки МакГваєра і його благодійника. Хворий тримався зі до скотарем так, як розпещена, вередлива дитина поводиться з батьками, котрі їй у всьому потурають. Коли Рейдлер їхав на пасовище, МакГваєр впадав у стан мовчазної недоброзичливої похмурості. Коли той повертався, пацієнт зустрічав його жорстокими, в'їдливими докорами. Поведінка Рейдлера у таких випадках не могла не викликати зачудування. Здавалося, що скотар розуміє і приймає характер МакГваєра, який сповна проявлявся у нестримних обвинуваченнях власного благодійника, — характер тирана і злісного пригноблювача. Вважаючи себе відповідальним за стан МакГваєра, Рейдлер реагував на закиди з невичерпним спокоєм, терпінням і співчутливою добротою.

Якось Рейдлер сказав МакГваєру:

— Синку, тобі варто більше часу проводити просто неба. Можеш хоч щодня брати тарантас із візницею, якщо вирішиш поїхати прогулятися. Поживи тиждень-два на пасовищі. Тебе там влаштують як-найзручніше. Земля і свіже повітря поставлять тебе на ноги. Я