Читати книгу - "Вождь червоношкірих (Збірник)"

— Що я тобі зробив? — заверещав МакГваєр. — Коли я перейшов тобі дорогу? Хіба я просив привозити мене сюди? Вижени мене на пасовище, якщо тобі так хочеться, або заріж мене ножем, та й по всьому. Їхати верхи! Та я не можу звестися з ліжка! П'ятирічний малюк легко мене відлупцює! Це твоє кляте ранчо зробило таке зі мною! Тут нема чого їсти, нема чого робити, а спілкуватися доводиться з бутербродами, які не відрізнять боксерської груші від салату з омарів!

— У нас воно, звісно, місце тихе, — зніяковіло вибачився Рейдлер. — Людей багато, та виховання їм не вистачає. Якщо щось потрібно, хлопці поїдуть до міста і привезуть.

Чед Марчисон, ковбой із пасовища Серкл Бар, першим запідозрив, що хвороба МакГваєра — звичайне шахрайство. Чед за тридцять миль привіз для МакГваєра кошик винограду, приторочивши його до передньої луки сідла; для цього йому довелося зробити дорогою добрячий гак. Навідавшись до задимленої кімнати, ковбой прямо заявив про свої підозри Рейдлеру.

— Він голими руками, — сказав Чед, — може каміння трощити. Показав один прийомчик — то мені здалося, що мене двічі мустанг буцнув. Він тебе за носа водить, Керте, а сам такий самий здоровий, як ми з тобою. Прикро це визнавати, але недомірок використовує ранчо як притулок.

Щире серце скотаря відмовилося приймати докази Чеда, і коли лікар згодом усе-таки оглянув гостя, аж ніяк не сумніви були тому причиною.

Одного дня пообідньої пори до ранчо під'їхали двоє чоловіків, спішилися, прив'язали коней і зайшли перекусити, адже в тих краях запрошення погостювати є радше правилом, ніж винятком. Серед них виявився відомий лікар із Сан-Антоніо, недешеве задоволення викликати якого зміг дозволити собі один багатий власник ранчо, котрого нещодавно підстрелили внаслідок прикрої помилки. Наразі лікар прямував до станції, щоб на потязі повернутися в місто. По обіді Рейдлер відвів ескулапа вбік, вклав йому в руку двадцятидоларову банкноту і сказав:

— Доку, тут поруч у кімнаті лежить хворий хлопець. Здається, у нього важка форма сухот. Я був би вдячний, якби ви його оглянули і сказали, наскільки все погано і чи можна чимось допомогти…

— Скільки коштували страви, які я щойно з'їв, містере Рейдлер? — суворо запитав лікар, дивлячись поверх окулярів. Рейдлер сховав гроші назад до кишені. Лікар не зволікаючи пішов до хворого, а скотар сів на купу сідел, що лежала на веранді, готуючись у разі невтішного діагнозу картати у всьому себе.

За десять хвилин лікар поспіхом вийшов із кімнати.

— Ваш хлопець, — не став він тягнути кота за хвіст, — здоровісінький. Його легені у кращому стані, ніж мої. Дихання, температура тіла, пульс — усе в нормі. Розширення грудної клітки — десять сантиметрів. Я не виявив жодного тривожного симптому. Певна річ, я не можу без аналізів побачити бацилу, але її там і немає. Довіртеся моїй репутації. Навіть цигарки і постійне перебування в затхлій кімнаті не змогли зашкодити хлопцю. Кажете, бухикає? Передайте йому, що в цьому немає потреби. Ви питали, чи можна якось допомогти? Я вам раджу відправити його копати ями під огорожу або об'їжджати мустангів. А мені час вирушати на станцію. Щасти вам, сер! — і з цими словами лікар, як порив цілющого буйного вітру, залишив ранчо.

Рейдлер відщипнув листочок мескітового дерева біля паркана і заходився задумливо його жувати.

А саме був у розпалі сезон таврування худоби. Наступного ранку Рос Гарджис, головний на стійбищі, збирав на ранчо загін з двадцяти п'ятьох чоловіків, щоб вирушити на пасовище Сан-Карлос і почати таврування. О шостій годині коні були осідлані, фургон із провіантом завантажено, ковбої похитувались у сідлах. Несподівано Рейдлер наказав зачекати. Хлопець підвів до воріт іще одного осідланого коня. А Рейдлер тим часом пішов до кімнати МакГваєра і різко відчинив двері. Хворий лежав на ліжку неодягнений і палив.

— Уставай! — у голосі скотаря забриніли холодні металеві нотки.

— З якого дива? — запитав трохи спантеличений МакГваєр.

— Підводься і вдягайся. Я не боюся гримучої змії, але брехуни мені огидні. Тобі допомогти чи ти впораєшся сам?! — він схопив МакГваєра за шию і поставив його на підлогу.

— Послухай, друже, — заверещав МакГваєр, — ти що, збожеволів? Я хворий! Я дуба вріжу, якщо побігаю. Що я тобі зробив? — почав він своє звичне скигління. — Я не просив тебе при…

— Вдягайся! — звелів Рейдлер суворо.

Випльовуючи прокльони, перечіплюючись, тремтячи, не відриваючи здивованих блискучих очей від цілком нового — загрозливого і збудженого — скотаря, МакГваєр зумів-таки натягнути на себе одяг. Не гаючи часу, Рейдлер схопив його за комір, виштовхав із кімнати і протягнув через усе подвір'я до прив'язаного біля воріт коня. Від здивування ковбої ледве не попадали з сідел.

— Цей чоловік поїде з тобою, — сказав Рейдлер Росу. — І не давай йому поблажок! Нехай тяжко працює, мало спить і ще менше їсть. Ви, хлопці, знаєте, я радо прийняв його на ранчо, зробив для нього все, що міг. Учора його оглянув найкращий лікар із Сан-Антоніо. І сказав, що в поганця ослячі легені й тіло бичка. Ти знаєш, що робити з ним, Росе.

У відповідь Рос лише похмуро посміхнувся.

— Он воно що! — мовив МакГваєр, дивлячись Рейдлерові просто у вічі. Обличчя хворого скривилось у презирливій гримасі. — Док сказав, що зі мною все гаразд, так? Сказав, що я клеїв дурня? Ти сам підіслав старого! Думаєш, я здоровий? Кажеш, що я брехун? Послухай, друже, останнім часом я не був сонечком, але й не хотів нікого образити, присягаюсь! Якби ти поставив себе на моє місце… О, я забув — я не хворий, так каже лікар. Що ж, друже, тепер я все відроблю. Принаймні зараз мені все зрозуміло!

МакГваєр легко як пташка скочив у сідло, з передньої луки дістав нагайку