Читати книгу - "Вождь червоношкірих (Збірник)"

МакГваєр мчав попереду загону, що прямував до Сан-Карлоса. Ковтаючи пил від копит його коня, ковбої не могли втриматися від схвальних вигуків, коли їм врешті вдалося його наздогнати.

Втім, менш ніж за милю МакГваєр втратив першість. Коли кавалькада помчала по стежці крізь високі колючі зарослі чапарелю попри загороди для коней, він опинився позаду всіх. Лише тоді МакГваєр натягнув повіддя і приклав до рота носову хустинку. Та миттю просякла яскравою артеріальною кров'ю, і він швидко закинув її у густий чагарник. Потім знову дав спантеличеному коню скуштувати нагайки, прохрипів: «Пішов!» — і помчався за загоном.

Того вечора Рейдлер отримав із родового маєтку в Алабамі сумну звістку. Після смерті одного з членів сім'ї треба було розподілити спадок, і Рейдлер мав туди поїхати. На світанку тарантас уже мчав прерією у напрямку залізничної станції… Повернувся Рейдлер лише за два місяці. Коли господар заїхав на ранчо, єдиною живою душею там був Іларіо, котрий став чимось на кшталт управителя. Слово по слову юнак розповів Рейдлерові про справи, виконані за час його відсутності. Скотар дізнався, що роботи у таврувальників досі не бракувало. Внаслідок численних руйнівних ураганів худоба розбрелася, і таврування відбувалося повільніше, ніж зазвичай. Наразі табір розмістився у долині річки Гваделупе, за двадцять миль від ранчо.

— До речі, — пригадав Рейдлер, — хлопець, якого я послав із ними, МакГваєр, ще в таборі?

— Не знаю, — відповів Іларіо. — Чоловіки з табору нечасто приїздити на ранчо. У них чимало мороки з телятами. Вони нічого не казати. Я думаю, містер МакГваєр давно померти.

— Помер? — здивувався Рейдлер. — Що ти верзеш?

— МакГваєр — ду-уже хворий хлопець, — пояснив Іларіо, знизавши плечима. — Два місяці як він піти, думаю, він уже померти.

— Дурниці! — вигукнув Рейдлер. — Бачу, він і тебе надурив, га? Лікар оглянув його і сказав, що він здоровий, як мескітове дерево.

— Той лікар? — посміхнувся Іларіо. — Він вам таке казати? Лікар не бачити містера МакГваєра.

— Ану розповідай! — звелів Рейдлер. — Що в біса ти маєш на увазі?

— МакГваєр, — спокійно провадив хлопець, — піти надвір по воду, коли лікар зайти в кімнату. Лікар брати мене і стукати пальцями тут і тут, — показав він на груди, — не знаю навіщо. Він запхнути мені в рот маленьку скляну паличку. Взяти мою руку отут і змусити мене рахувати двадцять — тридцять — сорок… Хтозна, — підсумував Іларіо, осудливо розвівши руками, — навіщо лікар робити зі мною такі дивні речі?

— Які коні є на ранчо? — не став заходити в деталі Рейдлер.

— Зозулька пастися за маленькою загородою для худоби, сеньйоре.

— Хутко сідлай її для мене!

За кілька хвилин Рейдлер уже скочив у сідло і залишив ранчо. Зозулька, яка чимось нагадувала незграбну, але швидку в польоті птаху, бігла собі підтюпцем, ковтаючи милі, наче довгі макаронний. За дві з чвертю години Рейдлер, виїхавши на узвишшя, біля водопою на Гваделупе побачив табір таврувальників. Змарнілий від передчуття жахливої новини, яку він от-то мав почути, Рейдлер заїхав до табору, спішився і випустив із рук повіддя. Чутливе серце скотаря готувалося покласти на себе провину за вбивство МакГваєра.

У таборі не було нікого, крім кухаря, котрий до вечері розкладав величезні шматки смаженої телятини і розставляв залізні кружки на каву.

Рейдлер не зміг одразу взяти бика за роги, а натомість почав розмову здалеку.

— Як тут у вас, Піте? — поцікавився він.

— Та так собі, — дипломатично відповів кухар. — Двічі закінчувався харч. Ураган розігнав худобу, і нам довелося прочісувати сорок миль чагарників. Мені б не завадив новий кавник. Москіти зовсім озвіріли…

— З хлопцями все гаразд?

Піта важко було назвати оптимістом. До того ж занепокоєність господаря здоров'ям ковбоїв була не просто незвичною, а й відгонила м'якотілістю. Це було не схоже на Рейдлера.

— Ті, що лишилися, на обід приходять вчасно, — зронив кухар.

— Ті, що лишилися?! — повторив Рейдлер хрипким голосом і мимоволі став роззиратися в пошуках могили МакГваєра. Йому пригадалась біла мармурова плита на кладовищі в Алабамі. Але тут, посеред прерії, це повне безглуздя!

— Ну, ті, хто залишився, — підтвердив Піт. — За два місяці табір змінився. Декого вже з нами немає.

Рейдлер урешті не втримав.

— Хлопець… якого я послав… МакГваєр… він…

— Знаєте, — перебив Піт, зводячись на ноги з великим куснем хліба, який він тримав обома руками, — це було жорстоко — відправити бідолашного хворого хлопця у табір. Лікаря, який здорового не відрізнить від ходячого здохляка, треба відшмагати попругою з бляхою. А малий ледве на ногах стояв, а таке учверив, що хай йому грець! Я вам зараз оповім. Першої ночі в таборі наші вирішили провести обряд посвячення. Рос Гарджис тільки раз заїхав йому по м'якому місцю гілкою колючого чапарелю, і що, по-вашому, зробило бідне хворе дитя? Ця блішка підіймається і товче Росові пику. Малий відлупцював Роса Гарджиса! Добряче відлупцював. Місця на ньому живого не залишив. Росу лише вистачило сили, щоб піднятися і знову впасти на землю. А МакГваєр відходить подалі, лягає в траву і харкає кров'ю. Так це називається. Лежить він вісімнадцять годин, ми засікали годинником, і ніхто не може зрушити його з місця. Потім Рос Гарджис, який завжди відчуває особливу прихильність до тих, хто його відлупцює, бере справу у свої лапи, безупинно проклинаючи лікарів від Гренландії до Польщі й Китаю. Вони з Джонсоном Зеленою Гілкою заносять МакГваєра в намет і по черзі годують його порубаним сирим м'ясом та поять нерозбавленим віскі.

Але було схоже на те, що малому зовсім не хотілося боротися за життя. Вночі він крадькома виповз із намету. Його знайшли у траві, з неба мжичив холодний дощ. «Забирайтеся геть, — гаркнув він, — дозвольте мені померти там, де я хочу. Він сказав,