Читати книгу - "Навчи її робити це"

– Давай! Біжи до своїх козуль, бо вони он уже всі очі видивились, доки ми тут лепечемо.

Максим злегка затулив Лізі рот долонею, а потім чмокнув у губи – різко й гаряче. Забрав свої папери з підвіконня й побіг. А Ліза таки зателефонувала грубіяну Боровцеву.

Що робила вона кілька тих днів, коли всі довкола мало не почали вважати її мертвою? Мабуть, Ліза таки померла. Бо як можна пояснити стан людини, коли вона не встає з ліжка, не їсть, не п’є, лише хіба що дихає, та й то ледве-ледве? Шок. Фрустрація. Байдужість. Спосіб загубитись і не знайтись. Але довго не можна пролежати, маючи тіло, яке нахабно диктує свої потреби. «Злягла» Ліза того дня, коли, ледве оговтавшись від подвійної дози снодійного, побачила біля себе на ліжку… ні, не прибульця. І не казкового однорога. А звичайні троянди. Правда, не такі вже й звичайні – темно-сині, як синці на шкірі, що іноді лишаються після Мартиних «пестощів». Поряд із квітами – червоний конверт. Не з любовним посланням! У конверті Ліза знайшла кілька паперових ляльок, намальованих і вирізаних. Перша думка була про те, що Марта повернулася. Але Марти у квартирі не було. Та й не може Марта знати страшну та прекрасну казку про дівчинку, що вирізала з паперу лялькове царство. Ліза подзвонила їй, хоч Марта попереджала, що телефоном не користуватиметься на час своєї відсутності. І таки не збрехала. Ліза мужньо чекала кілька годин, потім зателефонувала батькові. Так, це ж міг і батько пожартувати, згадати добрі часи! На тому боці монотонною англійською їй пояснили, що абонент не може прийняти дзвінок. На жаль. «Так, рибко, на жаль. Світ сказився, Земля зійшла з орбіти, слабкі пожирають сильних, і ніхто ні на що не скаржиться. Ласкаво просимо!» Їй хотілося вити. Може, за дверима на неї чекають мертві синиці, а може, Надька-алкашка ожила і хоче помститися за дитину. Ліза позачиняла вікна, перевірила, чи замкнені двері. Безжальний годинник показував третю годину ночі. Ліза потребувала алкоголю. Але не всюди можна купити його о такій порі. До найближчого цілодобового маркету – щонайменше сто метрів. Вона засунула ключ у замковий отвір – тепер навіть той, хто дивним чином побував у неї «в гостях», не зможе потрапити до квартири. Якщо, звісно, не ховається за шафою. Зазирнула за шафу – порожньо. Балкон увесь час був зачинений, тому варіант проникнення через нього навіть не розглядався. Залишалося або знову накачатися снодійним, так щоб уже не прокинутися, або… піти здатися. Хай уже з’їдять її живцем і заспокояться. І знову Ліза стрепенулася від гострої, як скабка, згадки – Ішвара… Пошукова система відразу кинула їй інформацію, наче кістку голодному псові, але то не втамувало її «голод». Проте деякі трактування все ж примусили Лізу задуматися.

«Ішвара перекладається з санскриту як «господь, повелитель» – Īśvara. Це філософська концепція в індуїзмі, яка означає «повелитель» або «верховний повелитель», тобто Бог у монотеїстичному розумінні або іштадевата в моністичній філософії адвайта. «Ішвара» також використовується в значенні «правитель» або «пан». Термін вживається і в буддизмі, наприклад, в «Авалокітешварі» – для позначення могутньої, але не всесильної істоти». Разом з тим «Ішварі – форма жіночого роду, яка вживається щодо жіночого божества, особливо в шактизмі. Символ двостатевого бога з лотосом і змією». Двостатевий Бог, чи пак Богиня-з-лотосом-і-змією – ось те, за що Ліза мала би зачепитися. У Марти була Ішвара, яка зробила з неї неймовірно досконале чудовисько. Собіподібний витвір. Тепер у Лізи є своя Ішвара – Марта, яка теж трансформує її у… гермафродита. Вони скрізь. Вони серед нас. «Гермафродит – міфічна істота, що сполучає в собі чоловічі та жіночі статеві ознаки. Гермафродитні божества, пов’язані з міфом про народження, трапляються на багатьох єгипетських пам’ятниках, наприклад, на п’єдесталі одного з колосів у Мемноні. Гермафродит з’являється внаслідок застосування символізму числа 2 у стосунку до людської суті, що створює особистість, творчу цілісність, незважаючи на її подвійність.

В Індії це подвійна істота, у якої дві статі об’єднуються в єдину особу. Міф про гермафродита відомий і в доколумбовій Мексиці, де відомою є фігура Кецалькоатля, бога, в якому об’єднуються закони протилежностей і різних статей. Гермафродит є богом, що породжує нащадків. Він тісно пов’язаний і, безумовно, ототожнюється з архетипом близнюків.

У психологічному сенсі концепція гермафродитизму є формулою «загальності» або «об’єднання протилежностей». Іншими словами, вона висловлює в сексуальних і, отже, більш очевидних термінах ту основну ідею, що всі частини протилежностей складають загальне ціле з одиничністю. Змія! Підступна руда зміюка! Прокралася в її затишне кубельце, щоб реалізувати свої хижі наміри. Отруїла, запустила кігті, щоб породити нащадків. З ким вона зараз? Шукає наївних овець, щоб зробити їх своїми близнючками? А чи приносить нову жертву своїй божественній Ішварі? Хто став жертвою, хто? Ліза прислухалася – здалося, ніби ключ ворушиться в дверях. Але то, напевно, сусіди повернулися з пізньої гулянки. Наважилася вийти на балкон – о диво! – там самотньо стояла ціла-цілісінька пляшка «віскаря». Оце так знахідка! Те добро, певно, лишилося ще з їхньої із Максимом бурхливої ночі. А може, то ще один подарунок від привида, того, що приніс їй сині троянди. Ліза швидко схопила пляшку і почала відкривати. Якщо її таки задумали отруїти, то хай буде так. Відкривши, зробила кілька ковтків і ледве допленталася до дивана. За вікном вибухали феєрверки. Ноут «заснув», і в кімнаті стало ще темніше. Ліза дивувалася, що вона ще досі жива. І чи була вона колись хворою? І де поділися її надокучливі напади? А що, як вона уже давно померла, просто сама ще не може цього зрозуміти? У голові зашуміло, в очах затанцювали великі граціозні змії зі смарагдовими очима, заметушилися паперові ляльки, шукаючи свій паперовий одяг… Раптом де не взялися кольорові будиночки Праги – під музику, то блідий хлопчина блаженно грав на лютні, а за його спиною коливалася чиясь напівпрозора постать. Ось вона вийшла – манить рукою, кличе: біле вбрання на вітрі злегка розвівається, водорості блищать у довгих темних косах, а в очах – безпросвітне горе… Це донька мірошника вийшла з потойбіччя, аби забрати з собою першого, кого зустріне.

…Сонячне світло вдарило їй у виснажене обличчя, коли вона повернулася на бік. Так і проспала майже до обіду – лицем у подушці. Насилу встала, примусила себе вмитися.